Розділ 48

Діана

Максим стоїть навпроти. Розлючено звів широкі брови і виглядає зовсім не тим, з яким прощалася п'ять днів тому. Він нагадує мені того, непробивного боса, який і оком не моргнув, коли загнав мене у свою фіктивну пастку.

- Слухаю тебе, Діано? - Максим карбує кожне слово.

Відчуваю себе, як на допиті.

- Що ще ти хочеш почути? - зриваюся я.

Стільки стресів в один день, як мені це витримати?

- Наприклад, хто тебе здав? Хто замовив? Кому розповіла про нас?

- Мене нікому здавати, - не замислююся навіть.

- Отже, сама вирушила у редакцію? Діано, ти розумієш... розумієш, що це все? Кінець?!

От воно що...

Зарано під зад отримую.

- Якщо ти все вирішив, тоді думай, що хочеш, - вдихаю повітря поглибше. Ледве сльози тримаю в собі, не даю витікати перед ним. - Нехай тобі наш кінець принесе ще більше грошей і незліченних багатств. А я і сама непогано переб'юся без тебе.

Встаю зі стільця. Збираюся просто піти.

Куди ще не знаю. Але бажано подалі від усіх Дієвих!

У Максима, мабуть, плани інші на мій рахунок. Підхоплює, наче пір'їнку, і садить на стіл.

- І як мені має допомогти твоє побажання? - ще більше сердиться, лякаючи мене. - Кінець - відноситься тільки до мене. Ти тут при чому? Це я втратив своє місце у корпорації. Довгі роки мріяв очолити свою долю, а тепер отримав ножем у спину.

О такої…

Міг би відразу уточнити, що вислів, ось і фініш - не пов'язаний з нами.

Я чомусь першим ділом саме себе викинула на смітник.

- Раптом від тебе хтось дізнався? - обережненько пересуваю стрілки на боса.

- Ні. Це неможливо. Знав тільки брат. Навіщо б він став топити всю корпорацію? Йому теж не вигідно. Назар не ідіот, використовувати низькі методи. Та взагалі, я довіряю йому не менше, ніж собі.

- Але я не ходила ні в яку редакцію. Я ж не знаю там нікого.

- Твоя подруга могла зганяти на своїй маленькій тачці. Тільки не бреши, що ти приховувала наш договір від неї?

Під його пильним скануючим поглядом, і хочеться збрехати, але куди ще більше. І так очманіти, до чого ми дійшли. Горинич сьогодні постраждав через наші удавання заради отримання вигоди.

- Так, я зізналася Віці. Але вона не…

І тут мені згадується наша остання зустріч з подругою.

- Що не? Біла і пухнаста, грошей не хоче?

- Ну не таких же, щоб підступно топити мене. Для Віки вже за щастя було, що нирку продавати не треба. Зате декому дуже навіть погано живеться, - ловлю його зацікавлений погляд, і далі продовжую: - Без тебе, Максиме. Без тебе!

- І?

Він нервово послаблює краватку.

- Мене зустріла твоя колишня Карина. Довела до істерики. Я потім подумала, що вона це навмисно говорить від злості. І з її слів, ти тільки й робив, що постійно заводив собі фіктивних наречених.

- Ну так, ти п'ята, - киває бос.

- Чого? - підстрибую на столі.

- Діано, це я у тебе і питаю, чого??? Навіщо б мені здалися наречені, я з однією навіть не впорався. І чому мені відразу не сказала про зустріч з Кариною?

- Ти ж заборонив! - нагадую я.

- Тобто, раніше тебе не бентежили заборони. Хочу у мій телефон дивлюся, хочу у каву боса сіль додаю. А тут така справа з обвинуваченнями! І що ж? Ти згадуєш, коли тобі зручно?

Ось зараз стало ще більше образливо.

Я його кохаю, а він якійсь зміюці вірить. Нехай вона хоч у сто разів привабливіше за мене, все одно нестерпно отримувати такий удар. Боляче. Дуже боляче.

- Максиме,... ти хочеш зробити мене винуватою? Роби. Досить вже знущатися допитом! Всі тепер вважають, що я тебе підставила. І ти теж не віриш!

В кінці я просто зриваюся і штовхаю його у груди. Тільки не виходить, він швидко перехоплює мої руки. Вирватися не дає.

- Ти помиляєшся, моя золотоволоса дівчинко, - перед моїм обличчям хитає головою. - Я б не намагався з тобою розмовляти, якби зовсім не вірив. І я б з легкістю зробив тебе винуватою, якби тобою не дорожив.

Мене тягне після таких слів розтанути. Притиснутися до нього міцно-міцно і не відпускати надовго.

Але у словах Максима ще й є виправдання: чому він досі мене не прибив. І ні краплі про те, що, так, я тільки тобі вірю, зможу захистити від злих язиків.

- Максиме, ти...

- Почекай, Діано. Давай трохи пізніше договоримо. Розбиратися ще й розбиратися.

Максим відходить від мене, одночасно набираючи виклик у телефоні. У тиші кабінету чуються гудки, і я із завмиранням серця чекаю, кому ж він зараз подзвонить.

Братові? Зараз скаже йому, що я б не могла тріпатися. Нехай зарозумілий Назар не наговорює на його дівчину.

Ще краще б у відділ кадрів дзвонив. І звільнив офісних піраній геть звідси. Адже вони тільки й чекали привід напасти. Мабуть вже точать на мене свої гострі зуби.

Варіанти проскочили у голові ще про лікарню дідові, матері, у редакції влаштувати розгін.

- Доброго дня, Ольго, - Максим перериває тишу у кабінеті з прийнятим викликом. - У скільки ви будете сьогодні у себе? Мені потрібно терміново розписатися.

Вслухаюся і поки нічого не розумію. Мої варіанти - жоден не спрацював.

Якась Ольга, десь розписатися…

- Так, два паспорти є. Другий, на ім'я Світлової Діани Віталіївни. Сьогоднішнім числом шлюб оформляємо, а краще вчорашнім.

- Що-о-о?

Тепер доходить до мене.