Розділ 37

Діана

Залишаюся одна і дзвоню для подальших порад.

- Паста повинна бути “аль денте”. І соус добре помішуй, дівчинко, - щебече Сантьяго, а я за що хапатися не знаю.

- Мій рівень, напевно, не для чайників, а для щербатої чашки, - нию йому, скаржачись.

- Фондан врятує тебе потім. Тільки вчасно витягай з духовки. М-м-м... сама побачиш, як він оближе пальчики.

- Аби пальцями мене не придушив, - не настільки обнадіююся.

Без бекону виходить пробіл у пасти. Але нічого, спагетті зате не злипаються. Альденте вони чи ні, але цілком собі їстівними виходять. З соусом повозитися доводиться. Собі б я кетчупом полила і готово.

Але тут же треба спеціальний, та ще й без грудочок подавати.

У підсумку, грудочки я виловила. Наступного разу буду досвідченіше і краще зможу приготувати. А якщо серйозно займуся навчанням, то і тим паче…

Ой, чого це я? Сама себе висмикую від далеких захмарних планів.

У Максима я тимчасово, ніхто мене тут довше терміну не протримає. Для готування у нього є Зінаїда. І навіть з талантом кулінара я буду навряд чи потрібна.

І вся надія на родзинку вечора.

Розтоплюю шоколад, окремо збиваю яйця з цукром. Відчуваю себе тепер кондитером. Мені просто для себе не хотілося готувати, а колишній від усього ніс відвертав. Зараз же особливо хочеться не впасти в бруд обличчям, краще в шоколад. Так хоча б смачніше.

Додаю у суміш борошно. Фоткаю на телефон і відправляю. Вони там вже всім салоном краси вболівають за мене. Обіцяю, якщо виграю, то з мене по фондану для всіх.

Обережно, майже не дихаючи, ставлю у духовку.

Знімаю фартух. І швидко-швидко сервірую стіл.

Стрілка годинника стає на сім нуль-нуль.

І в точності, ніби засікав і довго чекав, з'являється Максим з пляшкою ігристого напою.

- Я замовив нам відповідний напій для італійської страви.

Ось воно як.

Ніколи в такому не розбиралася. Зазвичай, що по акції, те і беру.

- Виглядає досить апетитно, салат, принаймні, - далі він оцінює стіл, ото вже критик великий.

- Почувай себе, як в ресторані, - не соромлюсь я. А раптом повірить?

- Пропонуєш нам влаштувати ресторан на двох? - бос ставить пляшку на стіл, і відсуває мені стілець.

Я зрозуміла, грає у джентльмена. Краще б у бандита. Бачити боса хорошим небезпечно. Знаю, що кажу.

- Виходить так, інших відвідувачів немає тут, - намагаюся створювати нейтрально-ввічливий тон, і... осікаюся від його дотику.

Максим м'яко проводить пальцем по моїй щоці, підносить до губ і пробує.

- Шоколад? Оу, мене чекають сюрпризи?

- Ой-йой, фондан!

Схоплююся та біжу на допомогу своїй родзинці вечора.

Бос, як завжди, скрізь заважає. В офісі через нього я стаю, наче тюхтій. Лоскоче мені нерви своїми, цими... глибокими очима, красивими чоловічими руками з довгими пальцями, а ще твердою лінією губ, що нагадують про поцілунок. Манить і лякає, і так без кінця.

- Ну що там?

Максим теж заглядає.

- Виглядають, як шоколадні кекси. Отже, врятувалися.

- То це фондан або кекси?

- Звичайно, перше. Невже не видно?

- Так, звісно. Просто красивіше не бачив, - погоджується, але з підозрілим смішком.

Згадую, що говорив Сантьяго. У справжньому фондані шоколад повинен витікати. Якщо з моїх не витече, то будуть кекси. Але і завчасно не можна розрізати, Максим стежить за мною.

- Взагалі-то я пожартувала. Це кекси, і в кінці вечері спробуємо.

Так, я підстраховку включаю. Все ж таки у нас змагання. Бос не повинен мене перемогти, і не повинен бути таким уважним, таким спокусливим. Але він же не слухається.

За столом ми піднімаємо келихи. Скажи мені хто раніше, що я тут з Дієвим сидітиму, то ні за що б не повірила. Ні крапельки. У дикій напрузі перебуваю, поруч з ним не виходить розслабитися.