Розділ 26

Діана

Місця я собі в дорозі не знаходжу. Сиджу як на цвяхах у машині.

- А якщо твоя мама розпитувати почне? Коли ми познайомилися і все таке? - смикаю без кінця незворушного боса.

- Брехати ти вмієш легко, Діано. Впораєшся як-небудь, - відмахується і далі їде.

Дивіться, як легко все у нього.

І взагалі, за кого він мене приймає?!

- Та я сама чесність була до зустрічі з тобою! - стає необхідним довести, а то наліпив ярлик брехухи, теж мені експерт знайшовся.

- Тобто, це я на тебе так впливаю? - кидає на мене глузливий погляд.

- А хто? Тільки ти!

І ні за що не зізнаюся, що давно брешу батькам, як тут чудово влаштувалася. В університеті теж з легкістю виходило, якщо злісний викладач попадався на іспиті. Ну в школі сам Бог велів казати не всю правду.

Але це все одно нічого не означає. У мене така здатність - злегка прикрашати події. Тільки це, коли мене стосується, до чужих я не лізу. Максим же змушує мене брехати не тільки про себе, але і про нього.

За двох повинна віддуватися. Нахабство несусвітнє.

Ми під'їжджаємо до елітного будинку у парковій зоні міста. Максим гальмує біля під'їзду і повертається до мене.

- Діано, заспокойся, - стелить м'яким голосом і теплу долоню опускає мені на коліно.

Сотня мурашок по тілу розноситься. Намагаюся не показувати вигляд, а не так-то просто триматися поруч з небезпечно привабливим чоловіком.

- Що б ти не сказала, я махну головою, та й все, - продовжує бос. - Збреши тільки, що любиш фен-шуй і завжди мріяла про йогу. Мама забуде про мене і заб'є тобі вуха своєю лабудою.

Перед квартирою загострюється відчуття, що я на іспит приїхала.

- Хоча б скажи, скільки ми разом? - прошу я, та всередині себе нервово тремчу.

- Хм... - замислюється. - Півроку тому ти мене підчепила.

Я його?

Зовсім вже знахабнів!

- Здався ти мені. Не стала б я тебе чіпляти. Це ти повз мене пройти не зміг!

Нехай я і не топ-модель, але другий варіант мені подобається більше.

- Гаразд. Я, так я. Отже, ти запізнилася на рейс літака і застрягла посеред аеропорту в розгубленості. Ну і я повз пройти не зміг. Допоміг розібратися, обмінялися телефонами. І пішло-поїхало…

Сам собі хоч вірить?

Його царська персона нікого, крім себе, коханого, точно не помітить.

- Я жодного разу не літала в літаку, - уточнюю для рятувальника.

- Це тому, що ти ж запізнилася на рейс. А то полетіла б, надалі спритніше будеш.

Оскар за брехню, ви знаєте чий. Не мій. Куди ж мені до такого конкурента.

Нам відкриває двері невисока жінка з короткою стильною стрижкою. Відразу і не вгадаєш вік. По роках вона не може бути молодше моєї мами, але і більше сорока їй складно дати. Косметологія творить дива, так я оцінюю маму Максима.

- Ну нарешті настав цей час! — плескає жінка в долоні. - Мій старший син тепер з нареченою.

- Мам, ти так кажеш, ніби я кудись спізнювався, - бурмоче невдоволено синочок.

- Головне, що вчасно встиг. Таку красуню зустрів.

Ох, до чого ж приємно стає.

- Мамо, це Діана, - представляє мене Максим.

- Мене просто Ольгою клич, - жінка сама себе називає.

На попередження сина, що ми ненадовго, його мама відмахується.

- Дівчатам завжди є про що поговорити, - і підморгує мені. Що ще залишається? Киваю з готовністю. - Мій кухар приготував вечерю до вашого приходу. Добре посидимо, часу ще повно до ночі.

Ольга спритно мчить вперед, вона взагалі активна і жвава. Помічаю це навіть по її манері спілкуватися. Ставлячи питання, Ольга сама відповідає на половину, та при цьому жестикулює бурхливо. З першого враження, мені все ж сподобалася мама Максима. І я піднеслася духом на продовження вечора.

З важким зітханням бос веде мене слідом за мамою. Розглядати розкішні апартаменти не встигаю, верчу головою у різні боки, вихоплюючи на стінах картини. Кидаємо один на одного напружені погляди, немов спільників зараз катуватимуть.

Входимо у простору їдальню.

- Ой!

Хапаюся міцніше за руку Максима.

Сюрпризи вечора зібралися добити.

- Твою ж… - тихо цідить бос, що тільки чую я.

Для фіктивного нареченого теж не всі сюрпризи очікувані. Ну хоч не одній мені подих перехопило та скрутило живіт.

- Чого ви там стовбичите? Ми вас тут чекаємо, - на диванчику сидить дід Горинич і махає нам, йти скоріше за стіл.

Ой-ой, здається, ми в пастку попалися.

Натягую ширше посмішку, займаю місце і, користуючись можливістю, шепочу Максиму:

- Брехати про фен-шуй вже неактуально?

- Так, моя радість, зараз подам тобі салат, - бос, сама ввічливість у краватці, турбується, підтверджуючи мої побоювання.

Мабуть, нас перевіряти збираються. Горинич міг щось запідозрити…

- У вас такий турботливий син і онук, - лепечу я, вкладаючи кілограм карамелі у погляд на нареченого. І теж йому в тарілку навалюю їжу з першої-ліпшої салатниці.

- Люба, ти ж знаєш, як мені це приємно робити.

Хоч молися на нього, до чого ж солодко співає.

Любовно поглядаючи на мене, Максим тягнеться до їжі. Як раптом Ольга підскакує зі свого місця і вибиває у сина вилку з рук.

- Максиме, тобі в лікарню захотілося? Діано, ти хіба не знаєш, що у нього алергія на морепродукти?

- Кхм-кхм. Цікавенько… - Горинич з прищуром дивиться на нас і тарабанить пальцями по столу.

Ситуація СОС. Я трохи нареченого не отруїла.