Розділ 22

Діана

Після річниці корпорації і вихідних, які пролетіли занадто швидко, я збираюся в офіс. Подруга вже повідомила, що на місці. Закінчую макіяж, навіщось наносячи його більш ретельно. Нехай і не яскраво, але бажання виходити, як попало з дому, змінилося потребою відчувати себе в новій ролі комфортно. Віка на це жартома підказує, що я для Максима чепуритися хочу.

І вигадала ж таке, наче бос оцінить. Ну, хіба що помітить, що я не в мішку на роботу прийшла.

- Ой, Максиме Юрійовичу, а ви навіщо тут? - гублюся, побачивши боса під моїм під'їздом.

Справа в тому, що я збиралася по дорозі на зустріч налаштуватися. Губи блиском нафарбувати. З Вікою поговорити, мене це заспокоює від нервових потрясінь.

Все разом накрилося з приїздом Його величності боса. Ні, гірше. Нагадую собі, подивившись на каблучку. Цей багатий красень тепер мій наречений…

- І тобі привіт, - бурчить Максим сиплим голосом і тре пальцями скроні.

Всі ознаки того, що мій бос на вихідних не просихав і розважався.

Цікаво, сам або з братом? А може з коханкою? Або все ж таки з братом?

Знаю, що не моя справа. Але як я тоді повинна вгамувати цікавість?

- Як ви, е-е-е... тобто, ти, - ніяк не звикну. - Вихідні проводив? Не хворів?

Навіщо тільки запитала, ось же дурна.

Бос витріщив, і без того величезні, очі, та як закричить:

- Приберіть її від мене подалі! Нехай не наближається до мене і Інфініті!!!

Моє серце, за відчуттями, підстрибнуло, а потім звалилося з гуркотом під ноги.

Босом був скаженим, а нареченим став, то зовсім вже звихнувся.

Але вже через хвилину я розумію, що кричить він не на мене. Пробігає повз і, розмахуючи руками, не дає під'їхати Віці близько до парковки. Там же Інфініті його дорогоцінна тільки з ремонту повернулася, на сонечку блищить.

- То мені що, не підвозити Діану? - Віка висовується у вікно.

- Найближчим часом ні. Я сам буду за нею приїжджати, - пояснює їй мій бос-наречений, знахабнілий по життю.

- А мене ніхто не збирається запитати? - просто цікаво стає.

Може, я на метро їздити буду. І нічого, що до найближчої станції три зупинки на автобусі доведеться добиратися.

- Навіщо? - дивується Максим.

- Успіху вам і всякого... такого, - Віка багатозначно підморгує мені обома очима, здаючи назад від парковки. І просто дивом не збиває стовп. Ми з Максимом встигли закричати їй: "Гальму-у-уй!!!»

Загалом, мені тепер заборонено наближатися до машини Віки. До самої подруги можна, а до її автівки  — ні. Таке ось нове правило боса. Бачте, на час угоди я йому потрібна живою.

В офісі практично відразу помічаю зміни.

Починається від вхідних дверей. Вся охорона вітає мене по імені та по батькові.

Втрачаю щелепу і лепечу: «Добрий ранок, хлопці». Ну що і зазвичай, говорила при зустрічі з ними.

З Максимом йду до ліфта, зустрічаю своїх колишніх колег з другого рівня. Хто б бачив їх посмішки і чув солодкий голосок, коли віталися, той би прийняв зграйку пліткарок за добрих милих жінок. Я, про всяк випадок, дулю скрутила в кишені.

У ліфті ми піднімаємося не одні. Але бос стоїть до мене настільки близько, що я саму себе соромлюся. Намагаюся вдивлятися у кнопки, які блимають вогниками, щоб хоч кудись подіти очі. Вдихаю аромат дорогого парфуму боса, що став вже звичним за останній тиждень. Напевно, тільки по запаху боса знайду і навряд чи з кимось іншим переплутаю.

На передостанньому поверсі виходить начальник фінансового відділу, і мій погляд зісковзує на Максима. Він різко відводить очі, так, немов тільки дивився на мене.

- Знайди мені таблетку від головного болю і перенеси зустрічі на післяобідній час, - дає вказівки, коли ми виходимо.

- Як скажеш... - помічаю діда Горинича і додаю: - Так, милий. Все, як забажаєш.

Тут же рука Максима охоплює мене за талію і він воркоче голосніше:

- Яка ж ти у мене чудова. Найкраща наречена на світі.

Бере за руку і підводить до приймальні.

Його дід нас пронизує уважним поглядом через окуляри, ніби сканує. Чогось хмуриться, на моє привітання просто киває. І нагадує про важливу угоду з проханням «не прогавити важливу справу для корпорації».

Виглядає це так, ніби він на нас подивитися приходив. Адже міг і по телефону повідомити або передати через великий штат співробітників.

Біля дверей Горинич пригальмовує.

- А чому моя дочка не знає ваших заручин?

Максим стискає мою долоню міцніше. Ну ясно, когось притиснули за хвіст.

- Ти ж казав, ми приїдемо знайомитися з твоєю мамою і повідомимо. Ажде так, коханий?

Я не знаю де мій “Оскар”, але для надбавки до зарплати відмінно працюю.

- Так, я ж хотів влаштувати сюрприз. Гадав, що мама буде на річниці, - підхоплює бос цю брехню. - Тим паче ми цього тижня збиралися до неї приїхати.

Горинич задає питання, а як у мене справи з сюрпризами. Чи знають мої батьки? Доводиться брехню накидати вже розміром з вежу, що знають, звичайно ж. Радіють не натішаться. Чекають в гості мого нареченого, столи накривають.

Залишаємося одні нарешті та очманіло дивимося один на одного.

- Нам же не треба... - заїкаюся було я.

- Треба, треба, Діано. До моєї матері точно доведеться навідатися. Я повідомлю, в який день. І дай мені вже швидше таблетку!

Ні, одну таблетку я шукати не буду. Потрібні дві. Тепер і у мене скроні від жаху здавило.

Гаразд ще дід, співробітники. Мені здається, що для них прикидатися простіше. А якщо мама Максима розкусить нас? І як мені жінці брехати? Де стільки нахабства набратися, як у мого фіктивного нареченого.

Ох, і потрапила ж я.

До обіду заспокоююся. Тішуся від вигляду притихлих офісних піраній. Вже до мене, як до підстилки боса, не ставляться, лесливими компліментами закидають. Брешуть зміюки, але приємно брешуть. Мені б у них повчитися.

З Тимом п'ю каву, коли до мене забігає. Від подруги отримую безліч підбадьорюючих повідомлень із серії того, як мені пощастило. Так ось і приходить назад здоровий глузд: трохи потерплю, а там і своя квартирка з'явиться. Довго не доведеться бути нареченою, час швидко пролетить.