Розділ 4

Максим

- Ой, що ви робите?

Секретар діда верещить, коли я випліскую склянку холодної води в обличчя дівчині.

- Привожу її до тями, - відповідаю жінці та беруся далі за справу.

Нахиляюся до дивана, на який уклав постраждалу від запаморочливої кар'єри, і заношу руку, щоб плеснути дівчину по щоці. Так я бачив, як виводять з непритомності.

Не встигаю доторкнутися, як раптом у моєї особистої помічниці відкриваються очі. Спочатку вона дивиться розсіяно, плескає довгими віями, принюхується своїм злегка кирпатим носиком. На її блідій шкірі виразно видно синець посеред чола. І я встигаю помітити, що у неї дивовижний котячий розріз очей, а зіниці за кольором нагадують чистий сапфір, схожий відтінок, як на моїх запонках.

Ковзаю далі поглядом на губи, вони у неї не самі пухкі, які зустрічав, але все ж якісь соковиті, чи що. Помічаю, як губи ворушаться, і тут вона як закричить:

- Де я? Ви що зі мною зробили? Не бийте мене!

Опускаю долоню, що зависла над щокою помічниці.

Секретар підбігає до нас, заламуючи руки.

Але я тільки прикидаюся здивованим при жінці.

- У вас наслідки непритомності, ввижається всяке.

- Отже, тебе немає? Ти мій глюк? Так?

Еге ж, киваю цій безнадійній блондинці.

І повертаюся до секретаря з проханням залишити нас одних. Доводиться ще раз повторити, інакше жінку не вигнати.

- Що конкретно ввижається, пізніше розберемося. Але, про всяк випадок, нагадаю, що я відтепер ваш безпосередній бос, Діано... як там вас?

— Ві-віталіївна, - заїкається вона, помітно здригаючись.

- Якісь ще питання будуть?

- Де я? Чому тут?

Хто б бачив мою терплячість, той би мене не впізнав.

Як на мене, робота в психбригаді плаче, що не дістався їм такий фахівець як я. Втім, не тільки вони. Я найкращий у всьому. І завжди домагаюся бажаного.

Ну що ж…

- Діано, ви на самому верхньому поверсі корпорації Діїв. У новому кабінеті для директора розважального напрямку. Я приніс вас сюди на руках. І як вам тут?

Вона повільно починає від мене відповзати. Далеко не втече, встигну наздогнати. Дівчині на вигляд трохи більше двадцяти, худенька, дрібна, коли ніс сюди, компактно помістилася на моїх витягнутих руках.

Діана досі перелякано дивиться.

- Навіщо ви мене сюди затягли? З вікна хочете викинути?

Ото вже розмріялася.

- І хто тоді буде моєю помічницею?

Слід врахувати, що для неї це питання виглядає жахливим. Діана махає головою, розвиваючи навколо себе біляве волосся. Істеричка, такий висновок роблю я.

- Але ж це неможливо..., - запинається, зі страхом поглядаючи на мене, сумно потискає плечима та далі торохтить вже без зупинки: - Трапилася якась помилка. Я ж нічого не знаю, не вмію, та мене простіше звільнити. За три місяці тільки принтером навчилася користуватися, і те він часто псує папір. Чесно кажу, мене треба вигнати, краще прямо зараз. Ну як? До побачення?

Випалює все це скоромовкою і жваво скаче до дверей.

- Стояти!

Дівчина завмирає. Стоїть. І начебто не падає, ну хоч у чомусь мені пощастило.

- Якщо ти погано працювала і обманювала компанію, то тобі належить штраф. Якщо хочеш звільнитися, то повинна відпрацювати термін у два тижні. Але це за умови, що не брала вже аванс в цьому місяці, тоді довше.

- Ой!

Повертається.

Я напускаю на себе суворий вигляд. Даю ще один шанс.

- Зараз зберися, Діано, і заново дай мені зрозуміти, як мріяла працювати з високою зарплатнею. І додай туди, що доля помічниці не гірше, ніж помічника молодшого менеджера. Тут принтери набагато крутіші, папір не псують.

Радості від перспективи я помічаю в ній мало.

На зміну блідості, приходить рум'янець, дівчина нервово кусає губи та тре долоні, ніби вирішується на щось.

Враховуючи, що моя пропозиція з зарплатнею вище разів у п'ять, не сама зрозуміла реакція.

- Ви мені все це говорите, але так не буває. На мою посаду тисяча бажаючих! - я б і більше назвав. - І вранці ви ж бачили, що ми накоїли з подругою..., — опускає очі на підлогу, зосереджено шукаючи на паркеті щілинки.

- Накоїли що? Я нічого не розумію. Діано, уточнюйте, якщо це має до мене відношення. Якщо ні, то не витрачайте мій і свій час.

Спеціально проходжу повз неї впритул до свого столу. Завалююся в крісло і чекаю, чекаю, чекаю сльозливого зізнання від блондинки.

Невже дочекаюся?

Моя гра тоді закінчиться раніше, зате прикидатися більше не буду.

- Справді, не розумієте? - Діана доторкається до синяка на чолі.

Без зайвих слів мотаю головою.

На мене дивилися по всякому, але жодного разу ще з виразом подиву, немов сталася підміна, і я не я, а незрозуміло хто.

- Та-а... там випадково кава на документи потрапила, гадала, будете лаятися. Це ж ми таке накоїли. А більше нічого. Ось взагалі нічого.

Сама чесність, щоб мене.

— Зрозуміло. Документи відновіть. З кавою теж не затягуйте. Я чекаю її у себе на підносі через... хвилину.

Перекладаю погляд на годинник і тільки чую пробіжку галопом до виходу.

Щось я сумніваюся, що Діана здатна нормально каву приготувати... зате я тепер переконався, яка вона прекрасна брехуха. Це добре, бо мені саме така і потрібна.