Розділ 3

Діана

- Мої рідні і дорогоцінні люди! Я радий бачити вас усіх!

Перші слова Горинича змушують насторожитися. Обличчя співробітників витягуються.

- Нам або всім кінець, або виженуть половину, - поруч скиглить тихенько Тимур, він взагалі песиміст по життю.

З приводу кінця, я б протестувала. Ні вже!

У мене азарт божевільний, хочу в цьому царстві піраній всі рівні пройти. Даремно я, чи що, вчилася на економіста і повісила у себе календар корпорації «Дієв» на п'ятому курсі? І як зараз пам'ятаю, там були зображені троє чоловіків. Один з них наш бос і поруч його онуки.

- Як і всьому в нашому світі потрібен розвиток вгору, нові рухи, сили на управління бізнесом, так і в нашій дружній родині, прийшов час змін.

Охи і ахи вириваються у більшості жінок. Чоловіки, крім Тимура, реагують стриманіше, крізь зуби нецензурно лаються і готуються до гіршого.

Бос тим часом продовжує:

- Відсьогодні приступають до роботи нові боси для головних підрозділів “Дієв Плей” і "Дієв Буд". Якщо все складеться вдало, то вони надалі повністю очолять компанію. Прошу прийняти їх, любити і поважати. Знайомтеся, Максим Юрійович і Назар Юрійович Дієви! Боятися їх теж не завадить, - з іронією закінчує виставу.

Я піднімаюся в кріслі, щоб краще розглянути, хто ж вони. Хто? Прізвище з головним босом у них одне і головна бухгалтер шепоче, що це його онуки.

Першим виходить ставний незнайомий чоловік і штовхає коротку промову. Я розумію, що він буде вести будівельну частину корпорації. Жінки тануть від його мужнього вигляду і проводжають голодними поглядами. Та я і сама задивилася, такому на обкладинках позувати можна. Красунчик.

- А ось і другий. Ох, як гарний! - зітхає поруч одна зі співробітниць.

Тільки я вже не можу милуватися.

Затискаю собі рот, щоб не скрикнути від жаху.

О боже! Це він!

- Що там? Зовсім все погано? - зблідлий Тимур мене смикає за руку.

- Ні-ні, я не знаю... - нескладний лепет від мене, на інше зараз, ну ніяк не здатна.

Злісний господар Інфініті, він же сліпучий мачо, бере мікрофон. Одяг не змінився на ньому, тепер розумію, куди це так вбрався. І куди поспішав, і на чому, а тут ми... Кому як, мені точно кінець.

Максим Юрійович, так звуть загрозу моєму життю, починає вітальну промову, говорить просто, без приказок діда. Побіжно називає, де навчався, перераховуючи освіти закордоном, який досвід і досягнення. Ясна річ, з такими грошенятами діда, будь-якому буде легше пробитися.

Навіщо тобі наша компанія? Що ти тут забув?

Провалюй звідси!

Хто б знав, як я його просила. Благала навіть. Заодно прикидала: самій написати заяву на звільнення або дадуть зразок, щоб помилок уникнути?

- У зв'язку з моєю появою зміни будуть ще. Попереду найцікавіше! - новий бос доводить до трясучки менеджерів, що знаходяться вже на межі непритомності.

- Нікого не скоротимо! Не сьогодні!

Влазить дід Горинич і підморгує нам.

Сміятися не хотілося... що за нелюди?

- Нам знадобляться особисті помічники, - продовжує Максим Юрійович. - І ще перестановка деяких кадрів, пов'язана з призначенням. Тільки тому ми прийняли таке рішення.

Угу, комусь підвищення, а когось під зад.

Ну, Віко, ти отримаєш у мене! Сильно злитися не можу на подругу, я ж її відволікла від уважності. Обидві дурепи, так назвати буде правильніше.

Максим Юрійович називає спочатку везунчиків, які за терміном служби і заслугами проходять на верхній рівень в начальство. Потім він бере стопку листів і швидко переглядає, ніби щось шукає. Залишає собі три листа, інші складає на стіл.

Я стежу за ним, як заворожена.

- Хоч би мене назначив, два роки план продажів виконую.

Ззаду лунає вигук надії, і підхоплюють ще кілька жінок:

- Я б все віддала, щоб стати його особистою помічницею.

- Вибери мене, вибери мене!

Так я приходжу до висновку, що наближається оголошення на посаду помічниці головного боса «Плей Дієв». Мені таке і не снилося, хвилює мало, кого Його Високість обере.

Максим Юрійович не поспішає оголошувати, проходиться чіпким поглядом по рядах. Дивиться в листи і знову в зал. Минає мій. Трохи далі. Повертається. Примружується на мить. Його очі розширюються і губи викривляються в усмішці…

- Ти куди? - ось треба було Тимуру мене покликати.

- Щось погано себе почуваю.

Я пірнаю вниз. Чесно кажу, самопочуття гірше нікуди.

- Моєю помічницею стане ваша колега, молодий фахівець, як і я, в нашому колективі... - оксамитовий голос чоловіка зі сцени загострює очікування співробітників, а у мене викликає нервовий дрож.

Ой, мамочки!

Він же не назве мене?

Ось вигнати - так!

Прибити за тачку на мільйон? Так!

Подарувати кар'єру за мої блакитні очі - з чого б?

- Прошу піднятися до мене... Світлову Діану Віталіївну!

Це кого?

Ляскаю себе по вухах, звук не змінюється.

- Новий бос назвав тебе, - з ошелешеним виразом обличчя, витягує мене з-під сидіння Тимур.

- Ні-ні. Якась помилка. Це ж неможливо. Мабуть, повна тезка в залі є, - я шепочу, шепочу, відчуваючи не просто наказ “Вийти до мене”, а щось таке:  “До ноги” або “Йди на помсту, негідниця”.

- Діано Віталіївно, не змушуйте нас чекати у свій перший день на новій посаді.

Бос вимовляє другий раз моє ім'я, і панським жестом долоні змахує чітко на мене.

Аа-а!!! Що робити? Як бути?

Бігти і терміново!

Господи, яка ганьба.

І куди я втечу далі?

Це не безлюдний двір з рішучою гонщицею Вікою на порятунок нирок.

Спочатку йду повільно на страту. А куди ж ще-то?

Злорадні язики хлюпаються отрутою мені в спину, змушуючи рухатися швидше, інакше, ризикую впасти прямо тут через прокльони, що дрібна сошка компанії взяла і перестрибнула голови. Небачене раніше нахабство.

- Сіра мишка виявилася зубастою акулою.