21. “Ми йому не потрібні…”

Аліна

Я дивилася на Віктора, і в мене перед очима все мерехтіло, здавалося, я от-от втрачу свідомість. 

 — Це неправда! — вигукнула я. — Ти просто заздриш йому, що наша донька народилася першою! 

— Пригадай наші зустрічі. Ми завжди про це говорили, просто не прямо, — він зітхнув. — Бо я пообіцяв, що не скажу тобі вагітній, щоб не нашкодити дитині. Але ти вже не вагітна. І я стримав слово. Дитині тепер це точно не нашкодить, бо вона народилась.

 — Вал кохає мене, — з моїх очей потекли сльози. — Це все неправда! Не може бути правдою!

Хоча я згадувала початок наших стосунків, і як коли я запитала його про засоби захисту, він говорив щось типу: “Ну якщо ти завагітнієш, ми одружимося”. Я ще тоді подумала, що це якась незвична поведінка для чоловіків, адже вони зазвичай не хочуть дітей. Та подумала, що, може, Вал настільки закоханий у мене, що хоче і родину, і нащадків… Якою я була дурепою..

— Якщо ти подумаєш логічно, то все стане на свої місця. Чи ти думаєш, він такий дурень, що ти б "залетіла" випадково? А навіть якби й залетіла, якби йому не була треба дитина, він вчинив би з тобою так  само, як й з однією дівчиною колись давно. Сказав би робити аборт та й все. 

— Може, він спершу так і думав, але потім закохався в мене! — сказала я з таким запалом, наче намагалася переконати не Віктора, а саму себе.. — І дитину він любить. І той спадок йому не потрібний, у нього достатньо грошей! 

— Тоді чому він одразу побіг до нас із Катею? — перепитав Віктор. — А не залишився поруч з тобою після пологів? 

 — Просто переживав чи у вас все добре, — прошепотіла я, стискаючи кулаки так, що нігті врізалися в шкіру. 

— Переживав, чи у нас хлопчик, чи дівчинка, — поправив Віктор. 

Я згадала, яким сумним був Вал, коли сидів біля мого ліжка. Засмутився, все ж, йому було важливо, щоб це був хлопчик…

 — Все одно наша дитина народилася першою, — пробурмотіла я. 

— Але вона не "спадкоємець", — він знизав плечима. — Він програв. І ти разом із ним. Цікаво, чи будеш ти йому потрібна з цією дівчинкою… Ну, може, він зробить вигляд, що потрібна. Може, йому буде вас шкода. Все ж, це все одно його дитина. 

Я мовчала. Була настільки пригнічена, що не могла промовити й слова. Навіть плакати не могла. Здавалося, все в мені закам’яніло. Подумала, а раптом ми з донькою будемо тепер дійсно тягарем для Вала? Раптом щоразу, поглянувши на дитину, він буде згадувати свою невдачу і втрачений капітал…

 — Я не хочу це слухати, — пробурмотіла я і затулила руками вуха. 

Віктор більше нічого не говорив. Він розвернувся і пішов до виходу, а ще за мить покинув палату. 

Я взяла з тумбочки телефон. Спершу хотіла подзвонити Валу, запитати його, чи це все правда. Але не наважилась. Боялася почути: “Так, це правда, але я все одно вас люблю…” Згадувалося і те, як він робив усе для того, щоб я пішла з очної форми навчання, перестала спілкуватися з друзями… Він приховував від мене свої істинні наміри і годував якимись тупими байками, а я вірила, наївна і дурна, все, що він мені говорив, було для мене істиною. А тепер з’ясувалося, що в тому не було й слова правди…

“Навіщо ти так вчинив зі мною?” — написала я і відправила йому, але він не прочитав, був поза зоною. Я стерла це повідомлення. Навіщо чекати якихось пояснень, він знайде як себе виправдати, він завжди вмів це робити.  Ще й виставить мене дурепою, якою я є насправді. 

Мій погляд упав на ліжечко, де спала наша донька, в якої навіть імені ще не було. 

“Ти не потрібна своєму татові, він шкодує, що ти народилася”, — прошепотіла я.

Я не хотіла, щоб моя донька повторила мою власну історію. Я так само була не потрібна моєму татові. Він ніколи не шукав зі мною зустрічі, не писав, не дзвонив, я взагалі нічого про нього не знала. Але принаймні це було чесно — він не хотів дитини, тож не цікавився нею. А Вал увесь чаас прикидався, що хоче, щоб у нас була дитина. А коли народився не омріяний спадкоємець, він не міг приховати розчарування…

Наша донька йому не потрібна, і я теж… Це був болючий урок для мене, але тепер я більше не повторю своїх помилок…

Вал

Я почувався дуже винним перед Аліною. Я погана людина… Чому все вийшло так, я не знав. Точніше, знав, але не хотів визнавати. 

Я планував розповісти їй все, щойно дитина народиться. Сказати, що дійсно хотів малюка для спадку, але потім все змінилось. Але втрачати спадок я все одно не збирався. 

Коли вийшов з родової зали і вже побачив дитину брата, то ми з ним вийшли поговорити в передпокій.

— Все одно моя мала народилась першою, — сказав я. — Про стать там прямо не сказано, а слово "спадкоємець" не означає що це хлопчик. 

 — У всі часи завжди спадкоємцями були чоловіки, бо вони зберігали родинне майно, а дівчата виходили заміж, і тоді спадок переходив роду її чоловіка, — сказав Віктор гордовито. 

— Зараз нема таких забобонів. Спадок отримують всі, — продовжив я. — І взагалі, йде мова про наш із тобою спадок, а ми обоє чоловіки. Моя донька народилась раніше за твого сина на десять хвилин. Значить і спадок буде мій.