17. Тривожна новина

Наступного дня ми й справді поїхали разом до клініки. Нас одразу провели до кабінету УЗД. Приємний на вигляд лікар, середнього віку, з трохи сивуватим волоссям, подивився результати моїх аналізів і сказав:

 — Ну що, хочете отримати перше фото свого малюка?

 — Так, дуже хочемо! — я озирнулася на Вала. 

 — Тоді лягайте сюди на кушетку, зараз поглянемо, як він чи вона поживає…

 — А може, їх двоє? — спитала я, коли лікар приклав до живота спеціальний пристрій і почав водити ним у різні боки. 

— Ні, плід один, — він трохи насупився, дивлячись в екран. — Хммм….

— Щось не так? — запитав Вал схвильовано. 

Я побачила, як він весь напружився, зблід, злякалася теж, але водночас подумала, що мені пощастило з таким люблячим і турботливим чоловіком. 

— Він живий? — видихнула я питання, яке найбільше мене тривожило. 

— Так, але серцебиття слабкувате. Вам, можливо, краще лягти на збереження хоча б на тиждень, — відповів лікар. — Зробити більш детальні аналізи та обстеження. Можливо, це через ваш стрес. У вас був стрес?

 — Наче не було, — я подумала про те, що сказала мамі і мені спало на думку, що це я винна, бо сказала мамі, що з дитиною щось не так. Я збрехала, але моя брехня стала правдою. Від цього я не втрималась і заплакала.  — Це я винна, — промовила крізь сльози. 

— Ти ні в чому не винна, — Вал обійняв мене. — Не плач будь ласка. Це все я… Це тому що я був проти того, щоб ти навчалась на очному…

 — Не засмучуйтесь так, — сказав нам лікар. — Просто треба попити вітаміни, легке заспокійливе… Організм вагітних жінок сильний, ви обов’язково виносите здорову дитину, серйозних ускладнень у вас немає.

 — Але мені треба лягти в лікарню? — запитала я стривожено. 

— Я б поклав вас на збереження хоча б на тиждень. Для додаткових аналізів, — пояснив лікар. 

 — Ну добре, — кивнула я. — Якщо так треба для дитини, то я згодна. 

— У нас найкраща клініка, не переживайте, з дитиною все буде добре, — запевнив він, витираючи гель з мого живота. 

Я підвелася з кушетки і поглянула на Вала. А потім, трохи почервонівши, запитала у лікаря:

 — А нам можна… займатися…. ну, статевим життям? 

Подумала, раптом через це у дитини виникли проблеми. 

— Найближчий тиждень певно краще поберегтись. Але в принципі вагітність ніяк не є протипоказанням проти сексу. Ми поспостерігаємо за вами тут, в клініці, а далі побачимо. Будемо діяти виходячи з ситуації. 

***

Ми поїхали додому за моїми речами. Дивлячись на стривоженого Вала, я вже сама стала його заспокоювати. 

 — Тиждень промине швидко, і я знову буду вдома…

— Так, я знаю, — він кивнув, але все ще був якийсь блідий. 

 — Мені шкода, що тобі доведеться бути самому, — я зітхнула. — Може, мене й раніше відпустять. Я буду просити, якщо все буде добре. 

— Ти думаєш тільки про це? — запитав він раптом, коли ми вже зупинились у дворі. — Тільки про те, щоб тебе раніше відпустили?

 — Так, щоб тобі не було самотньо, — відповіла я. 

— А про дитину подумати не хочеш? Що їй погано? Що в нас зараз вона має бути в пріоритеті? Бо хто, як не ми, потурбується про неї? — він зітхнув і опустив очі. — А раптом вона помре?

У мене було таке відчуття, немов він мене вдарив. Стало дуже образливо, в очах защипало. 

 — Я не хочу, щоб вона померла, — сказала я ледве чутно.  — Вибач мене, будь ласка. 

— Пробач, може я зарізкий…. — він зітхнув. — Але я дуже переживаю. 

 — Я, мабуть, погана мама, — я все ж не витримала і знову заплакала. — Може. ти зробив помилку, що одружився зі мною…

— Я не вважаю, що зробив помилку, — він знову обійняв мене. — Я маю бути тобі кращою опорою. Просто хвилююсь. У мене дитина вперше…

 — Все буде добре, вона одужає, просто я дуже переживаю, мені потрібна твоя підтримка, — тихо сказала я. 

— Я розумію, — він обійняв мене. — Пробач будь ласка. Пробач мені. 

***

В стаціонарі було дуже нудно. Мене поклали в окрему палату, у мене був телевізор і всі зручності, але все одно було максимально нудно. 

Навіть навчання ніяк не допомагало відволіктись. 

Вал приходив до мене, як по годиннику, зранку і ввечері. приносив смачненьке, питав, як я. Намагався більше не сваритися. Але мені все одно було якось важко на душі. 

Мама теж приходила до мене, ніби спеціально, щойно Вал йшов. Вони все так само недолюблювали одне одного. 

— Ну як ти тут сьогодні, доню? Довго ще тобі тут лежати? — запитала вона на третій день в обід. 

 — Сказали, що в понеділок випишуть, якщо аналізи будуть хороші, — я постаралася виглядати бадьоро. — Ну, наче лікар під час обходу казав, що все добре. А ти як? Як себе почуваєш?

— Ну, це добре, що все добре, — вона усміхнулась. — Я нормально. Як ти потрапила в лікарню, так у мене все перестало боліти і тривожити мене. Певно, це такий материнський інстинкт.