3. Помста за шефа

Коли ми повернулися на роботу, проходячи повз кількох дівчат, які стояли в коридорі, я побачила, що вони поглядають на мене неприязно. Мабуть, кожна з них мала якісь види на шефа. 

Ми зайшли до приймальні, і Валерій Михайлович сказав секретарці:

— Міло, хай Аліна займеться перекладом документів, які потрібні для завтрашньої зустрічі. 

— Але… Це ж робота Каті, Аліна лише практикантка… — розгублено сказала Мілана. 

— Аліна поїде зі мною на зустріч, тож їй буде корисно самій все перекласти, — не погодився він. — Все, я до себе, маю зробити кілька дзвінків. Аліно, побачимось ввечері, — на цих словах він зайшов до свого кабінету.

— А що у вас ввечері? — якось зверхньо запитала Міла, скидаючи потрібні документи на флешку. — Чого це він всюди тебе водить?

— Не знаю, — розгублено промовила я. 

— Він ніколи не крутив службові романи. Він помішаний на роботі, — продовжила вона. — Скільки часу тобі ще тут практикуватися? 

— Місяць, — я постаралася усміхнутись. — Але не думаю, що він збирається закрутити зі мною роман. Може, просто хоче таким чином мене ввести в курс справи, щоб я краще працювала. 

— Він ніколи так не робив з іншими практикантками, — Мілана дала мені флешку. — Тут документи. 

 — Дякую, я зараз швидко все зроблю, — вирішила не продовжувати обговорювати шефа. Може, співробітники скоро перестануть підозрювати мене в тому, що я хочу його спокусити. Якщо поводитися чисто по-діловому, довести, що я реально зацікавлена у справах фірми, вони перестануть на мене косо дивитися. 

З такими думками я пішла у невеликий кабінет, який мені відвели, увімкнула ноут і заглибилась у роботу. Добре, що сусідка по кабінету була на лікарняному і не відволікала мене. 

Я так заглибилася в роботу, що не зогледілася, коли настав час для обіду. Лише почувши в коридорі кроки і голоси, зрозуміла, що всі йдуть на перерву. Але я вирішила, що поки не закінчу роботу, не буду відволікатися. Хоч і хотілося їсти, та зусиллям волі я  повернула себе до ноута. 

Десь за годину робота була завершена, залишалося тільки все перечитати, виправити помилки, які не помітила одразу. Зроблю це, здам роботу, а потім піду щось швиденько перекушу. Але перед цим я відчула потребу сходити до вбиральні. 

Вийшла з кабінету, залишивши ноутбук увімкненим, бо за пару хвилин мала повернутися, все перевірити і відправити шефу. Але коли я повернулась, то побачила замість свого перекладу порожній екран. 

Здавалося, аж волосся стало дибки, але потім я подумала — може комп’ютер перезавантажився, просто треба заново зайти у вкладку. Але коли я відкрила її, вона була порожньою. Весь результат кількагодинної праці пішов коту під хвіст. 

Я не розуміла, як таке могло трапитись, адже в кабінеті нікого не було, крім мене. Сиділа, розгублено дивлячись на порожній екран, і з очей капали сльози. Нічого не залишалося, як знову почати роботу спочатку…

***

Не знаю, скільки часу минуло, моя голова вже розколювалася від усіх цих термінів, я дуже боялася помилитись, щось наплутати. Весь час думала про те, чому не зберегла майже готовий переклад, чому я була такою необачною…

Нахилила голову і побачила, що моя сумочка стоїть не так, як я її ставила. Тож зрозуміла, що це не було випадковістю, що документ зник. Хтось у мою відсутність заходив до кабінету, пересунув сумочку, а може навіть щось шукав у ній, і видалив мою роботу. Це міг бути хто завгодно з тих дівчат, які дивилися на мене майже з ненавистю. Адже я посягнула на святе — їхнього шефа. 

І найсумніше, що я не була ні в чому винною. Я ніяким чином не провокувала його, навпаки, старалася триматись подалі. Його увага була не результатом того, що я спокушала його. Але вони не розбиралися у всіх цих тонкощах. Я стала для них ворогом, якого треба позбутися…

Я заплакала ще сильніше. І саме цієї миті двері відчинилися, й до кабінету увійшов Валерій Михайлович…

***

Я думала, що він зараз накричить, насвариться… Він же якусь мить дивився на мене, а потім несподівано підійшов ближче, підсунув до мене ще один стілець, прямо впритул, сів на нього і несподівано обійняв мене. 

Я заплакала ще дужче. Розуміла, що це по-дурному, але не могла зупинитися. 

— Ну тихо, тихо, — він погладив мене по волоссю, а його губи торкнулись моєї скроні. — Не плач будь ласка, боляче бачити твої сльози. 

 — Вони всі мене ненавидять, — пробурмотіла я крізь сльози. 

— Хто ненавидить? — він зазирнув мені в очі, а кінчиками пальців змахнув сльозинку зі щоки. — Я не дам нікому образити тебе.

— Думають, що я… що ви… — я замовкла, знічено відводячи погляд. 

— Ти дуже хороша, — прошепотів він мені на вухо. — І ти мені, здається, дійсно подобаєшся. Але я не буду користуватися своїм службовим становищем. 

 — Вибачте, що я не зробила переклад вчасно, — сказала я, беручи зі столу серветку і витираючи сльози. Моє серце ладне було вискочити з грудей від його слів, я вірила й не вірила, що це правда, що я подобаюсь йому. Він мене не розігрує? Я ж зовсім не така як ті дівчата з Інстаграму…

— Що конкретно трапилось? — він підсів до ноутбука, був такий спокійний, ніби щойно не зізнався в симпатії. — Може, ще не все втрачено?