2. “Їдемо до тебе”

“Що?” — я нічого не розуміла. Але той Дамір лякав мене своїм пильним поглядом, він ніби роздягав мене очима, і я подумала, що з двох зол краще триматися ближче до шефа. Все ж він принаймні зрозуміліший.

Я не відсторонилася, навпаки повернулась до нього і усміхнулася якомога привітніше. Думала, якого біса він мене сюди приволік, якщо сам нормально спілкується англійською, може, просто для того, щоб підстрахуватися? Але поки що він і без мене все чудово розумів. Я ж почувалася геть по-дурному…

 — Дуже шкода, — Дамір потер долоні. — Що ж, у тебе чудовий вибір! Запросиш мене на весілля? 

— Все може бути, — загадково відповів мій шеф. — Але ми тільки почали зустрічатись. 

 — Ага, на минулій нашій зустрічі ти був з іншою дівчиною, такою, — він зробив округлий жест рукою. 

— Ой, від округлих завжди багато проблем, — шеф махнув рукою. — Добре, давай обговоримо той новий софт, який ми будемо для тебе розробляти…

***

Я почала перекладати, коли вони стали серйозно обговорювати ділові справи. Та потім заплуталась у термінах, все ж я не була спеціалістом у айті-сфері. Злякано поглянула на шефа, очікуючи від нього зауваження. Але він обіграв ситуацію і зовсім не сварився. Зрештою, вони досягли спільної мови, і обоє виглядали задоволеними. 

Коли шеф попрощався зі своїм бізнес-партнером, і ми сіли в машину, я відчувала сором за те, що не змогла справитись із своїм завданням. Сиділа з опущеними очима, роздумуючи, як скоро мене виженуть і практику не зарахують…

— Їдемо до тебе, — сказав шеф несподівано, зазирнувши мені в очі. 

— До мене? — перепитала я здивовано.  — Я думала, що…

— Давай адресу, швидше, — сказав він нетерпляче. 

— Вишнева, тридцять п’ять, квартира вісімнадцять, — сказала я дуже тихо. — Але в мене мама вдома…

Він якось замислено подивився на мене. Потім схилив голову на бік і лукаво посміхнувся:

— Раз мама вдома, то, певно, краще до мене…

— Ви, мабуть, жартуєте, — здогадалась я. Ця усмішка відразу розрядила атмосферу.  — Після того ресторану…

— Але ти правда дуже красива, — він продовжував дивитись мені в очі. — І взагалі, мені сподобалось проводити час із тобою. 

 — Дякую, — я несміливо усміхнулась у відповідь. — Постараюсь надалі краще виконувати свої обов'язки, прямо сьогодні почитаю термінологію..

— Більше усміхайся, — він простягнув руку до пасма мого волосся, яке вибилось із зачіски, і завів його за вухо.

В цю мить я відчула, як по моїй шкірі побігли мурашки. Ніколи раніше жоден чоловік так на мене не дивився. І найголовніше — я зрозуміла, що мені хочеться, аби він дивився на мене, торкався мене…

— Буду усміхатися, — тихо сказала я.  

Він, здається, хотів ще щось сказати, але в цю мить його мобільний сповістив про нове повідомлення. Я так і не згадала, як його звуть, вирішила, що погуглю в інтернеті, коли дістануся додому.

Він насупився, коли поглянув на екран, щось коротко відписав і заховав мобільний, вимкнувши на ньому звук. 

— Ось і мій будинок, — сказала я, вказуючи на нашу п’ятиповерхівку. 

— Завтра приходь одразу до мене і не наїдайся зранку. Поїдемо на бранч, — він зазирнув мені в очі.

 — Знову зустріч із партнером? — запитала я. 

— Типу того, — відповів він невизначено. — До завтра, Аліно, — він якось так чуттєво вимовив моє імʼя, що я знову зашарілася.

 — До завтра, було дуже приємно познайомитися з вами! — скоромовкою вимовила я. 

— Мені теж було приємно, все, біжи, бо якщо не вийдеш зараз, точно до мене поїдемо, — він знову усміхнувся.

Я засміялася, чомусь мені було так комфортно з ним. Дивно, що ті жіночки з роботи лякали мене, розповідаючи, який він суворий і непривітний. Може, це була частина якогось їхнього задуму? Не хотілося зараз думати про це, у мене був чудовий настрій. Я пішла до під’їзду, а вже коли відчинила двері і зібралась заходити, озирнулась і побачила, що шеф все ще стоїть і дивиться на мене. 

Я помахала йому рукою, і тільки після цього увійшла в під’їзд…

***

Мені, авжеж, подобались деякі хлопці. В універі у мене раз майже дійшло до серйозних стосунків. Ми з  на два курси старшим хлопцем ходили на побачення, цілувались під дощем. Я думала, у нас справжнє кохання. Але коли він надто наполегливо кликав мене до себе і я відмовилась, сказавши, що не готова, він швидко переключився на мою подружку.

З Валерієм Михайловичем Безчесним ( я таки  погуглила його ім’я і вже не забувала) було якось інакше. Він пробуджував у мені щось таке, від чого серце починало битись частіше, а до щік приливав румʼянець. 

Коли я прийшла додому, мама одразу почала розпитувати:

— Аліночко, а чому це ти так пізно приїхала? І що за чорна машина?

— Мене привіз мій шеф, — сказала я, вирішивши не прикидатися, бо мама добре відчувала, коли я щось приховую від неї. 

— Шеф? Якийсь дорослий чоловік? Скільки йому років? Він залицявся до тебе? — продовжила вона допит.