40. Лера. "Сподіваюся, ти пробачиш мені..."

Я дуже хвилювалася, хоч і почувалася щасливою. Але коли вітчим з мамою підійшли нас привітати, стало страшно. Весь час боялася, що він виступить проти нашого одруження. Але він був на диво в гарному настрої.

Коли почалася церемонія, я вже трохи заспокоїлась, зрозумівши, що ніхто не стане нам на заваді. Відчувала гордість, дивлячись на Віктора, думка про те, що тепер він стане моїм законним чоловіком, зігрівала душу. 

Коли я повторювала за реєстраторкою слова весільної клятви, дивилася в очі Віктору і бачила в них безмежне кохання. 

 — Я, Валерія, беру тебе, Вікторе, за свого чоловіка. Обіцяю тобі бути вірною супутницею у недузі та здоров’ї, в радості та горі, любити, підтримувати і поважати тебе, доки ми будемо живі…

— Я, Віктор, беру тебе, Валеріє, за свою дружину і обіцяю кохати та оберігати тебе від усіх негараздів, завжди бути вірним тобі, кохати і поважати тебе все наше життя.

— Можете поцілувати свою тепер вже дружину і своїм поцілунком скріпити ваш шлюб, — сказала реєстраторка.

І Віктор поцілував мене ніжно-ніжно. Я відповіла на поцілунок, подумавши про те, що ніколи не відчувала себе такою радісною і захищеною, як зараз. Здавалося, в мене почалося зовсім нове життя, я ніби стала іншою людиною, і відчувала, що попереду у нас щасливе майбутнє.  

Але все ж була якась чорна хмаринка, яка трохи затьмарювала гарний настрій — це неспокій через те, що хоча ми заберемо Руслана, з вітчимом залишиться мама. Я вирішила поговорити з нею, сказати що ми дамо їй грошей, можемо зняти квартиру, або поселити в нашому будинку, аби тільки вона не залишалася з ним. 

Незабаром така нагода випала,  я відійшла у вбиральню і під приводом, що мені потрібна допомога, попросила її пройти зі мною. 

 — Мамо, ти не повинна залишатися з ним. Він погана людина, — сказала я, дивлячись їй в очі. — Можеш переїхати до нас із Віктором, або ми купимо тобі житло. 

— Леро… — вона зітхнула. — Я дуже винна перед тобою. І перед Русланом вже теж. Я мала б захищати вас ще тоді, коли побачила все. Але тепер, коли ви з Русланом переїдете, можливо, я зможу повернути того чоловіка, якого колись кохала. Він же був іншим, зовсім іншим… Влада зіпсувала його тоді. Може, якщо він зараз трохи відійде від справ, а всім займеться твій чоловік, мій коханий повернеться. Подивись, ти ж хочеш заміж… Може, затія батька була не такою вже й поганою, раз він познайомив тебе з тим, з ким ти хочеш бути, хіба ні? 

 — Так, — кивнула я. — Але мені все одно страшно за тебе. В будь-якому випадку, якщо він ображатиме тебе, ти можеш будь-коли звернутися до нас з Віктором за допомогою, добре? Не мовчи, якщо відбуватиметься щось погане…

Хоча я сумнівалася, що щось у її житті зміниться. Вона весь час жила ніби з заплющеними очима і намагалася не бачити того, що могло не співпадати з її уявленнями про світ і про чоловіка, в якого вона колись закохалася…

— Я дуже люблю вас… Сподіваюсь, ти колись пробачиш мені, — вона обійняла мене.

 — Я теж тебе дуже люблю, — на мої очі навернулися сльози. — Хочу, щоб у тебе все було добре, щоб він змінився…

— Не плач, сьогодні у тебе має бути найщасливіший день. Ти ж кохаєш його, правда? Я бачу, що ти зовсім інша зараз. І те, що він запросив Руслана до вас… Це ж тому що ти його попросила? Певно, він теж кохає тебе. 

— Руслан сказав тобі? — я усміхнулась. — Так, це була ідея Віктора. Він дуже добрий. Я щаслива, що вийшла за нього, поруч з ним я нічого не боюся…