37. Віктор. Розмова з Русланом

 — Так, ти маєш їх, мабуть, запросити на весілля…. — я розумів, що Лері не хотілося бачити вітчима, але вона мала усвідомлювати, що це необхідно, щоб він нічого не запідозрив. 

— Не знаю, як втриматись, щоб не вбити його за це, — я взяв її руки в свої і поцілував її запʼястки. 

 — Я йому пробачила, адже якби не він, я не зустрілась би з тобою, — відповіла вона, ледь усміхнувшись. 

— Я йому не пробачу, — я похитав головою. — Але розберусь з ним трохи пізніше. Треба, щоб ти і твій брат були в безпеці. До речі, дай мені його номер. Я хочу побачитись з ним перед нашим весіллям. 

 — Номер Руслана? — перепитала вона.

— Так, — я кивнув. — Треба, щоб він по можливості знайшов свої документи і взяв їх з собою на весілля. 

 — Добре, — Лера кивнула і взяла свій телефон з тумбочки. — Ось, я тобі переслала його номер. 

Я зберіг контакт.

— Я поговорю з ним після школи, в якій школі він навчається? Зараз напишу йому…

***

Ми з Лерою обговорили все і вирішили, що спочатку вона сама напише брату і попередить, що дала мій номер, а потім вже йому напишу я. Так і зробили.

Коли у мене був номер я написав:

"Нам треба зустрітись сьогодні, о котрій в тебе закінчуються уроки? Я підʼїду до школи, побачимось на задньому дворі, у вас там є якісь місця, де можна поговорити?" 

Після повідомлення я ще про всяк випадок підписався, що це я, Віктор. Але що йому треба буде одразу видалити переписку після того, як ми домовимось.

Руслан через деякий час відповів:

“Що вам потрібно? Якщо це якісь оборудки, я не буду брати в них участь.” 

"Це не телефонна розмова. Хіба сестра тебе не попереджала?" — я зітхнув. Авжеж, Руслан недолюблював мене і не довіряв мені. Але я не міг написати про документи в повідомленні, це було надто ризиковано. До цього моменту все ще можна було б пояснити раптом що. 

“Ну, вона сказала, що ви хочете поговорити, але не сказала, про що…”

"Я не займу в тебе багато часу. Не більше пʼяти-десяти хвилин. То що, можна заїхати сьогодні? О котрій завершується останній урок?"

“О п’ятнадцятій, — відповів Руслан. — Приїздіть.”

На цьому ми і домовились.

Остання наша розмова з Русланом завершилась тим, що я заламав його руку з ножем, але я сподівався, що цього разу ми все ж краще порозуміємось.

Я приїхав на місце за десять хвилин і чекав, коли він вийде. І він прийшов. Одразу побачив мене і недовірливо пішов у мій бік.

Коли він підійшов достатньо близько, я озирнувся, щоб впевнитись, чи нікого тут нема. 

— Отже, слухай уважно, часу у нас мало. Лера дуже переживає за тебе, тож ми з нею хотіли б, щоб ти переїхав до нашого будинку. Я кохаю твою сестру і не нашкоджу ані їй, ані тобі, — сказав я. — Але я не думаю, що твій батько дуже просто тебе відпустить. Тому треба, щоб ти на наше з Лерою весілля взяв із собою документи. Там ми все і зробимо. Я скажу твоєму батькові, що Лера сумує за тобою і що ми заберемо тебе в гості. Але назад ти не повернешся. 

 — Але батько дуже розізлиться, — сказав хлопець. — Він весь час мене контролює, нікуди не відпускає…

— Це вже моя проблема. Більше того, я планую розізлити його з іншого приводу ще більше, — я ледь насупився. — Покарати його за кожен шрам на тілі Лери. Але спочатку треба забрати тебе звідти, щоб він не міг нас з Лерою шантажувати тобою.

Обличчя Руслана, досі насуплене, трохи прояснилося. 

 — Добре, — сказав він. — Я згоден. Не хочу більше там залишатися…