36. Лера. "Не зможу жити без тебе"

Коли Віктор сказав, що скоро відправить мене з братом за кордон, я мала б радіти. а мені стало чомусь порожньо на душі. Я розуміла, що це через те, що я більше не бачитиму його, не розмовлятиму з ним…

Звісно, для нього я була тільки тимчасовим захопленням, не більше, і мабуть, коли він казав, що кохає мене, він насправді не мав на увазі чогось такого… Бо якби дійсно кохав — чи хотів би мене позбутися, відправити подалі? 

 — Так, можна, — тихо сказала я. — Тільки обережно, щоб тобі не стало боляче. 

— Добре, — він простягнув до мене руку і пригорнув мене нею до себе, поклавши мою голову собі на плече, а моє тіло знову було близько-близько, торкалось його, хай ми і були вдягнені. 

Я буквально чула, як гупає моє серце в грудях зараз, і від того навіть почервоніла.

— Ти, здається, схвильована, — зауважив Віктор. — Серце швидко бʼється. Дуже, — він поглянув на мене. — Через це і моє починає битись швидше… Все ж, я кохаю тебе. 

— Ти точно не чув, що я вчора тобі сказала? — перепитала я. — Не в машині, а вже в будинку?

— Мене накачали ліками, — він зітхнув. — Не дивно, що вечір весь, як в тумані. А що ти сказала? — Віктор зазирнув мені в очі. 

 — Я не хочу їхати за кордон, — сказала я так тихо, що ледве сама чула свій голос. — Тому що хочу залишитися з тобою…

— Ти… що ти хочеш? — він вражено дивився на мене, його серце забилося в грудях дуже сильно, сильніше, ніж до того, а так як ми обіймались, я все це чула. — Ти серйозно?... 

 — Так, а те, що я вчора сказала… Я сказала, що нам обом буде краще, якщо ми розійдемося, але це неправда… Мені точно не буде краще… Бо я… здається, я кохаю тебе… — видихнула я. 

Він якусь мить дивився на мене так само вражено.

— Леро… — видихнув він мені в губи і одразу накрив їх поцілунком, але не дуже довгим. — Я такий щасливий… — і знову поцілунок. — Після всього я і мріяти не міг, що ти відповіси на мої почуття… — він ледь відсторонився і зазирнув мені в очі, виглядав схвильованим, що робило його молодшим на вигляд. — Я дуже сильно кохаю тебе… 

— Я думала, що зможу приховати свої почуття, а потім ми розійдемось, і я тебе забуду… Але вчора, коли я тебе ледве не втратила, я зрозуміла, що не зможу жити без тебе… — на мої очі навернулися сльози.  — Хочу завжди бути поруч з тобою…

— Я теж хочу завжди бути з тобою, — він все ще виглядав трохи розгубленим, збирав губами мої сльози і ніжно пригортав до себе. — Не плач, не плач, мила… Не плач, будь ласка… 

— Ти не відправиш мене нікуди? — перепитала я, дивлячись йому в очі. 

— Тут може бути небезпечно… Якби ж справа була тільки в тобі, то одне діло, у мене ти як в фортеці, але твій брат все ще у твоїх батьків. Я, авжеж, можу забрати його сюди під якимось приводом, але через якийсь час вони захочуть забрати його назад. А взагалі, називати того виродка батьком взагалі неправильно, — Віктор насупився.  

 — Так, Руслану небезпечно там залишатися, — зітхнула я.  — Вітчим може ні перед чим не зупинитися для досягнення своїх цілей, він може захотіти забрати мене назад…

— Ну, йому треба моя підтримка, саме тому він віддав тебе мені. Але я не збираюсь його підтримувати. Та поки ми не одружимось мені доведеться прикидатись, ніби наші з ним плани в силі. Але по факту у мене на нього зовсім інші плани, — очі Віктора на цих словах якось небезпечно блиснули…