35. Віктор. "Можна тебе обійняти?"

Коли я розплющив очі, то відчув біль в місці, яке прострелили, хоча певно і був на знеболювальному, бо біль був глухим.

Спогади пронеслись головою швидко. Червона мітка на Лері, те, як я її завалив на землю, постріл, поцілунок…

Стоп, поцілунок? В машині, коли ми їхали після пострілу додому, вона поцілувала мене. Чи може, мені це здалося? Це сталося після того, як я в черговий раз їй зізнався.

Певно, навіть якщо це мені не здалося, вона просто була надто шокована і тому поцілувала мене. 

Але коли світло перестало мене сліпити, я побачив, що Лера спала прямо в одязі, пригорнувшись до мене і тримаючи мене за руку уві сні.

Серце забилось частіше. Ну, певно, це через адреналін. Вона злякалась, вона, що б там не казала, була надто доброю. 

Але мені дуже хотілось, щоб ця мить її доброти тривала якомога довше.

Та Лера розплющила очі. І я розумів, що скоріш за все, вона зараз відсахнеться від мене. Я не при смерті, щоб хвилюватися. 

Але я хотів запамʼятати цю мить, коли вона лежала так близько до мене…

Лера поглянула на мене і почервоніла, трохи відсунулася на ліжку, але руку не прибрала.

 — Як ти себе почуваєш? — запитала вона. 

— Більш-менш нормально, враховуючи ситуацію, — відповів я. — Ну, рана швидко заживе, на мені все швидко заживає.

 — Треба заявити в поліцію… — якось невпевнено сказала вона. 

— Я — бандит, і розбірки ці були точно не для копів. Нічим вони тут не допоможуть, — я зазирнув їй в очі. — Дякую, що була поруч. Щодо того, що ти сказала і зробила… Я все памʼятаю, але розумію, що ті слова викликані адреналіном. І той поцілунок, певно, теж. Але я радий, що ти поцілувала мене. 

 — Ти чув, що я сказала? — вона розгублено кліпала очима. — Я думала, ти спиш…

— Ну, коли ми їхали в машині, ти казала, що хочеш говорити зі мною, щось про те, що не хочеш, щоб я помирав, хіба ні? — перепитав я. — Тобто, ти вже не так ненавидиш мене, особливо враховуючи поцілунок. Але все одно це все було на адреналіні. Та я радий, що ти не хочеш моєї смерті, чи, принаймні, не хотіла в той момент. 

 — А, так, — вона якось полегшено видихнула. — Звичайно, я не ненавиджу тебе. Я дуже переживала за тебе…

— Я радий цьому, дуже. Перед тим, як я відпущу тебе, я б хотів, щоб ти не тримала на мене зла, — я зітхнув і відвів погляд.

Тепер я точно мав відпустити її якомога швидше. Їй надто небезпечно бути зі мною поруч. Може, орендую їй з братом житло десь за кордоном і хай собі поживуть там деякий час…

Вона якось одразу відвела погляд і відсторонилася від мене. 

 — Зробити тобі чаю? — запитала тихо. — Чи ти хочеш поїсти?

— Можеш будь ласка полежати зі мною ще трохи? — я зазирнув їй в очі. — Я не буду до тебе лізти, обіцяю. Просто… Певно, такого шансу більше не буде, хочу побути поруч. 

 — Добре, — вона ледь усміхнулась і знову присунулась трохи ближче до мене. — Я рада, що тобі краще. Чесно кажучи, вчора дуже злякалась…

— Вибач. Я не хотів підставляти тебе під удар. Я розберусь з цим. Певно, треба все пришвидшити. Ми швидко одружимось і я відправлю тебе за кордон. Ну, дам грошей і ти просто будеш як на відпочинку. Потім я розберусь зі справами і ми розлучимось, треба буде тобі для цього приїхати назад. 

Я подумав, що маю до цього забрати її брата. Певно, це треба буде провернути після весілля. Одразу після… І вони полетять разом. 

— Так, точно, і ще візьмеш з собою Руслана. Треба оформити тобі опіку чи довіреність, чи щось таке.  Я проконсультуюсь з юристом. 

 — Я буду дуже вдячна, — вона знову дивилася якось сумно. 

— Це я тобі вдячний, дуже, — я все ж повернувся на бік. — Можна обійняти тебе?...