34. Лера. "Я все одно кохаю тебе..."

Раптом я помітила, як через одяг Віктора просочується кров… Вона була такою темною і гарячою. Я торкнулась тієї плями, а Віктор тримав мою голову і дивився на мене.

Він примудрився зробити так, щоб я не вдарилась головою, поки ми падали, ми впали на нього, а потім він вже перекрутився так, щоб прикрити мене. 

— Ти в порядку? — запитав пошепки. 

Я лише кивнула.

— Добре… 

В цю мить до нас підбігла охорона. Вони оточили нас. Хотіли спочатку забрати Віктора, але він сказав:

— Посадіть її в машину першою.  

Здається, один з охоронців хотів посперечатись, але одного погляду Віктора вистачило, щоб той так і не сказав жодного слова проти. 

Мене швидко посадили в машину, після чого привели і Віктора. Машина швидко рушила.

— Шефе, вам треба в лікарню! — сказав один з охоронців. 

— Ніякої лікарні, лікаря на дім, знаєш кого викликати. А я трохи… Посплю, — він торкнувся моєї долоні і прикрив очі. 

— Шефе, вам не можна спати! — сказав водій, ми вже їхали містом.

— Лікаря на дім, ти мене чув, — видихнув Віктор якось втомлено мені в шию. Його пальці лежали на моїх. — Пробач мені… 

Я  стиснула його долоню у своїй:

 — Не спи, поговори зі мною, — сказала жалібно. Було дуже страшно, що він зараз втратить свідомість, а я не знатиму що робити. 

— Ти не любиш розмовляти зі мною, — він примудрився усміхнутись, хоч і був поранений.

— Валеріє, затисніть краще рану! — вигукнув стурбовано охоронець. — Вона наскрізна і в плече, і це добре, але кров іде і це погано. Лікар буде одночасно з нами, я вже йому написав! 

Я не знала, чим можна затиснути рану, озирнулася в пошуках якогось рушника, але в машині нічого такого не було. лише лежала моя весільна сукня. 

— Не треба тобі бруднитися в моїй крові, — він зітхнув. 

 — Не говори дурниць,  — Я розстібнула куртку і не довго думаючи, стягнула з себе светр, залишившись лише в топі, і приклала згорнутий светр до його плеча, ще й притиснула рукою. — Скоро ми будемо вдома, лікар все обробить, як треба. Ти живий і це головне…

— Я люблю тебе, — сказав Віктор, поглянувши на мене, а потім заплющив очі.

Мені на очі раптом навернулися сльози. Його обличчя було таким блідим і сумним, що якоїсь миті мені здалося, що він помирає. Якби це дійсно сталося, це б вирішило багато моїх проблем, я б могла бути вільною. Але я не хотіла, щоб він помер. Здається, я закохалася в нього…

Піддавшись якомусь миттєвому пориву, я раптом торкнулася своїми губами його губ. Думала, що він не відчує цього, але Віктор розплющив очі. 

— Що ти робиш?... 

Та я не встигла відповісти, ми зупинились біля будинку. І тут же я побачила ще якусь машину, яка також приїхала сюди. Вона була схожа на швидку за виглядом, але без опізнавальних знаків швидкої. 

— Шефе, ми вас перенесемо! — сказав охоронець…

***

Віктора занесли у “швидку”, а мені нічого не залишалося, окрім як іти в будинок. Джек стрибав і лащився до мене, я на автоматі дала йому їсти, а сама все думала про Віктора. Як він там? Чому його так довго немає? Може, йому стало гірше, і його все ж повезли до лікарні? 

Раптом вхідні двері відчинилися, я почула кроки і голоси. Це були охоронці, які занесли до будинку Віктора. Він, здавалося, спав.

 — З ним усе добре? — кинулась я до них. 

— Так, його зашили, потім ще поставлять крапельницю, але спочатку ми маємо покласти його на ліжко… Куди йти?...

***

Віктора поклали на ліжко у його спальні, він, мабуть, був під впливом знеболювальних і спав. 

 — Лікар зайде через пару годин, ви поки посидите з ним? — запитав охоронець. — Якщо щось буде не так, кличте нас. 

 — Авжеж, — я кивнула. 

Вони вийшли, зачинивши за собою двері. 

Я сіла на край ліжка, обережно взявши Віктора за руку. 

 — Будь ласка, не гнівайся на мене, — сказала йому тихо, немов він міг мене чути. — Так буде краще для нас обох… Ми занадто різні, ми не зможемо бути щасливі разом… Але я все одно кохаю тебе…

Звичайно, я б ніколи цього не сказала,  якби він не спав. Він дихав рівно і спокійно, обличчя вже не було таке бліде, і я раптом відчула, що дуже втомилася. Вирішила, що на пару хвилин приляжу поруч із ним, ліжко було просторе. А  він все одно ще не мав прокинутись. Лише кілька хвилин… Я лягла поруч з ним, все так же тримаючи його долоню у своїй, і заплющила очі…