32. Віктор. "Один завжди хоче більшого..."

Я божеволів від неї. І від всього, що відбувалося. Вона знову згадала Стефана і я не витримав, вдарив кулаком по стіні прямо біля неї, Лера аж зіщулилась вся від цього мого жесту.

Як же я ненавидів цього Стефана! Хотілось впитись долонею в його горло і задушити гада!

— Ясно, — прошипів я крізь зуби. Але йти не поспішав. Мав би піти одразу, але все дивився на неї. 

На очах Лери з’явилися сльози, але вона продовжувала вперто дивитися мені в очі.  

Я почувався негідником. Це я робив їй погано, робив їй боляче, тримав силою. 

— Більше не торкнусь тебе, обіцяю, — мій гнів на Стефанаа нікуди не зник, але я все ж дещо заспокоївся. Я не хотів нашкодити їй, не хотів її лякати. Найгіршим було розуміти, що я її лякаю, що вона реально боїться мене. — Ці емоції пройдуть, певно. Не плач…

Я хотів торкнутись її щоки і прибрати сльозинку, але в міліметрі від щоки зупинив руку.

— Точно, я ж обіцяв не торкатися… — прозвучали мої думки вголос.

Лера ковтнула слину і сама витерла сльози.

 — Вибач, — прошепотіла вона. — Я не хочу, щоб тобі було погано через мене. 

— Ти не винна в тому, що я… — я на мить запнувся. Невже щойно ледь не сказав "кохаю тебе"? Ні, я не скажу їй ніколи нічого подібного. Мій погляд став холоднішим. Я маю закритись. — Ти красива, не дивно, що я хотів тебе. Так. Я думав, у нас може щось вийти, бо у нас є хімія, що б ти там не говорила про свого коханого Стефана, — я ледь скривився, коли промовляв його імʼя. — Але авжеж, я не зроблю нічого проти твоєї волі. Знайду собі когось і всі ці кляті бажання виплесну.

Я ніс дурню. Я знав це. Мені ніхто крім Лери потрібен не був. Але більше принижуватись перед нею я не хотів. Якщо їй не треба моє серце, навіщо мені викидати його їй під ноги? 

 — Добре, — її обличчя ніби закам’яніло. — Як хочеш…

— Як я хочу не хочеш ти, — я знизав плечима і відвів погляд. — Тож це єдиний варіант.

Не хотів, щоб вона бачила, що мені боляче. Не хотів більше відкриватись. Може, воно і на краще. Моя перша закоханість завершилась кепсько… Нічого хорошого вона мені не принесла. Почуття — це небезпечно. Вони надто сильно оголюють душу. І потім її надто легко ранити.

Я все ще не відступив від неї. Хоч і казав всі ці слова, моє тіло зі мною не погоджувалось. Тілу хотілось бути біля неї хоча б на якусь мить довше. Відчувати її парфум, її тепло, хай і не дивитись в її очі. Бо я і так вже тонув. Дивитись знову означало продовжити мучити себе. 

І все ж, мій погляд таки ковзнув до її обличчя, може, я мазохіст?

Лера дивилася на мене з якимось сумом, і зараз дійсно нагадала Марію тієї ночі, коли ми посварилися.

 — Ми могли просто бути друзями, — прошепотіла вона.  

О Боги, вона серйозно? Як можна бути друзями з тією, яку хочеш притиснути до стіни і цілувати до тих пір, поки клятий Стефан не вийде з її голови? 

— Не могли б. Дружба між жінкою і чоловіком неможлива, Леро. Один завжди хоче більшого. І я завжди хотітиму. 

Вона ніби хотіла щось сказати, але все ж не сказала. Відвела погляд. Замкнулася у  собі, немов равлик у черепашці. 

— Але більше не буду тебе напружувати, — я врешті-решт відсторонився. — Все, що я тобі обіцяв, я виконаю. Одружимось за два тижні. Потім підпишеш документи і підеш до свого Стефана.

Я все ж поглянув на неї. Ну що, тепер ти щаслива? Ти хотіла цього і я тобі це дам. Я ненавидів Стефана… Якби ж його не було… Я б зміг закохати тебе в себе, я не сумнівався в цьому. Хотілось прикінчити гада… Але це не вихід…