31. Лера. Перший поцілунок

 — Ти сам мені сказав, що я можу спілкуватись зі Стефаном, — сказала я, дивлячись йому в очі. Почувалася як кролик перед удавом, але ще було якесь нове для мене почуття, мені ніби подобалось все, що відбувається. Якби до мене так звертався вітчим, я була б нажахана і не могла б слова сказати, а тепер я якоюсь мірою відчувала, що маю владу над Віктором, хоч збоку це виглядало навпаки. 

— Мені подобається… — прошепотів він мені на вухо. — подобається, як ти зараз дивишся на мене, Леро, — його подих був так близько, що мені здавалось, що його губи ось-ось ковзнуть моєю шиєю. 

 — Я нафарбувала губи, щоб тобі було приємно на мене дивитися! — вигукнула я. — А ти напав на мене і…

Я не змогла договорити, бо в цю мить, після короткого ошелешеного погляду на мене, він раптом подався вперед і впився своїми губами в мої.

Це був перший поцілунок у моєму житті. Я була надто шокована, щоб одразу відштовхнути його. Було страшно і водночас я відчувала, що зараз він хотів поцілувати саме мене, а не якусь Марію, і від цього я відчула дивне задоволення. Його губи були такі гарячі, що здавалося, обпікали мене. І все ж мені не було неприємно. “Може, я якась зіпсована?” — подумалось мені. Я мала б вдарити його, відштовхнути, але не робила цього…

— Леро… — він все ж відсторонився від моїх губ на мить і торкнувся губами десь в районі шиї. — Я божеволію від тебе… 

 — Бо я схожа на ту твою дівчину? — мимоволі вирвалося в мене. 

Він відсторонився і наші погляди зустрілись. Я помітила, як сильно були розширені його зіниці, як важко він дихав. Як його губи блищали після нашого поцілунку. Він зараз виглядав інакше, зовсім не так, як зазвичай.

— Мені не підійшли ніякі замінники, ніякі "схожі", — видихнув він мені в губи. — Якби справа була в цьому, я б не ночував щодня вдома. І взагалі, я там шукав схожу на тебе. І думав про тебе, — його долоня торкнулась моєї талії. Мʼяко, аж надто мʼяко, не так, як я очікувала він би мав торкатись мене. 

Я відчула, як у мене перехопило подих. Наче заворожена, я дивилася йому в очі. Хотіла сказати, що могла б покохати його, якби не Стефан… все те, про що думала сьогодні вранці… але всі слова раптом стали якимись неправильними і зайвими.

 — Я теж думала про тебе… — зрештою пробурмотіла я, розуміючи, що це звучить двозначно, але я дійсно останні дні весь час думала про нього, намагалася не робити цього, та все одно він знову повертався до моїх думок.

— Видали того Стефана і дай нам шанс, — він зазирнув мені в очі. — Я не ображу тебе, обіцяю. Я ніколи не ображу тебе…

 — Я думала, що зі Стефаном зможу стати вільною… — тихо сказала я. 

— Я і сам відпущу тебе, якщо ти все ще хотітимеш піти. Чи ти мені не віриш? — він все ще уважно дивився на мене. Його дихання було важчим, ніж зазвичай, зіниці все так само розширені. Він був збуджений, дуже... Від одного поцілунку… І я не знала, чи він дійсно зможе відпустити мене. 

Я мовчала. Мене тягнуло до нього, як магнітом, але я разом з тим я боялася його. Бачила, який у нього складний характер, і боялася стати просто іграшкою, яка скоро набридне, і що тоді зміниться у моєму житті? Буде те ж саме, що у будинку вітчима — я буду залежною, не матиму права вибору, не матиму можливості піти, коли захочу…

 — Я кохаю Стефана, — вперто повторила я, хоча сама не дуже вже вірила в це.  — Ти обіцяв, що дозволиш мені піти, коли ми одружимось, і ти отримаєш свої бонуси від цього весілля…