26. Лера. "Більше я не торкнусь до тебе..."

 — Добре, — кивнула я. — Але пізніше, зараз я не можу про те говорити…

Вирішила, що так буде краще. А потім ми втечемо зі Стефаном, тож не буде потреби щось пояснювати Віктору. 

— Ти не хотіла зробити там пластику? — запитав він раптом. — Ну, щоб вони тобі не нагадували про те, що трапилось. 

 — Мабуть, це дорого коштує, — я зітхнула. 

— Але ти б хотіла? — уточнив він. 

Я знизала плечима. 

 — Може, колись  це буде для мене проблемою… Зараз я просто не думала про ці шрами…

“Бо головна моя проблема зараз — як вибратися з твого будинку, що став для мене в’язницею…” — продовжила подумки. 

— Ясно, — він кивнув. Виглядав непроникним, але щось в його погляді було і нове. Може, він сумував. Але явно не хотів, щоб я це бачила. 

 — Мені шкода, що так вийшло, — продовжила я, ставлячи перед ним тарілку з яєшнею. — Постараюся більше не засмучувати тебе. 

— Все нормально, — він кивнув знову, взявши до рук виделку і ніж. — Все так, як, в принципі, я і думав, що  буде. 

 — Нам треба одружитися, а тоді ти мене відпустиш? — я поглянула йому в очі. 

— Так, — він кивнув. — Ти підпишеш деякі документи, де передаси мені свій пакет акцій. І будеш вільна.

 — І мій вітчим більше не зможе вирішувати за мене, що мені робити?  — при згадці про вітчима ніби мороз пробіг по шкірі.  

— Якщо номінально ти продовжиш вважатися моєю дружиною, то ні. Не посміє, — впевнено додав Віктор. — А потім… Ну, то вже ваші сімейні справи. Хіба що… — він знову поглянув на мої руки. — Це що, він зробив? — несподівано запитав Віктор і тут же зазирнув мені в очі. 

Я мимоволі відвела погляд, нічого не сказала, але схоже, він і так все зрозумів. Я пообіцяла, що нікому нічого не розкажу, і виконала свою обіцянку…

Він раптом перестав їсти. Відставив тарілку і встав з-за столу. 

Я перелякано стежила за ним. Потім прошепотіла:

 — Тобі не можна зараз нічого йому казати. Бо він забере мене назад. 

— Ти пропонуєш мені нічого не робити? — він зазирнув мені в очі. В його очах я читала чисту лють. Я ніколи ще не бачила Віктора таким. — Якби твого коханого Стефана хтось бив або що, ти б теж нічого не робила? 

Його слова зараз звучали так, ніби він… Ні, він вчора казав, щось таке, але він був пʼяний та і я не збиралась вірити в ті його ревнощі і "почуття". Бо Віктор це Віктор, він такий же, як батько, його цікавлять тільки гроші, прибутки, договори, те, що йому вигідно. Робити щось таке… Йому це зовсім не вигідно, особливо якщо врахувати, що у них з батьком зараз починався спільний бізнес, наскільки я знала.

 — Я б заступилась за нього, — пробурмотіла я. Думала, що раптом він зараз піде сваритися до вітчима, а той спересердя розірве угоду й забере мене назад? Я не хотіла більше в той будинок, боялася того, що може статися, якщо я знову опинюся аід владою того чоловіка, який тримав усю родину в страхові. — Коли він бив Руслана, я сказала, що зроблю все, що він хоче, піду за вас заміж… Він і тепер може зігнати зло на мамі або братові, бо вони поруч, і він знає, що мені буде боляче якщо вони страждатимуть… Навіть якщо до мене він дотягнутися не зможе, він все одно мені помститься через них…

— Бачиш, ти теж не можеш сидіти, коли ображають тих, хто важливий тобі, — сказав Віктор. — І я нізащо не дав би йому забрати тебе назад, Леро. Тепер, коли я знаю, що він зробив. Ладно, я подумаю, що можна зробити. 

Він підійшов до мене і чомусь присів перед моїм стільцем навпочіпки, а потім взяв за запʼястки, перевернув їх і поглянув на рани.

Я відчула, що моє серце забилося швидко-швидко. Здавалося я от-от заплачу, але вже не від страху чи гніву, а тому що хтось пожалів мене, поспівчував… Цього так мало було досі в моєму житті…

А потім Віктор подався вперед і торкнувся моїх запʼястків губами. Коротко і мʼяко, після чого одразу відсторонився і відпустив мої руки:

— Більше я не торкнусь до тебе, обіцяю. 

 — Дякую, — тільки й змогла виговорити я. — Вибач, що думала, що ти погана людина…