25. Лера. "Я хотів би, щоб ти розповіла"

Коли я повернулася до себе, мені було дуже соромно. І через те, що Віктор побачив те, що було моєю таємницею. І через те, що я відчувала себе поганою людиною, бо збиралася посадити його до в’язниці. Він наче не зробив мені нічого поганого, пообіцяв відпустити… Але я сказала Стефану, що знайду компромат, і порушувати обіцянку теж було б неправильно… 

Ще мене напружували слова Віктора про те, що він мене ревнує,  але я подумала, що так, мабуть поводяться всі чоловіки, он і Стефан теж щось таке писав…

Я лягла в ліжко, взяла до рук телефон і написала Стефану:

“Мені так сумно, можеш поговорити зі мною?”

"Так, авжеж",  — відповів він майже одразу.

“Може, ми просто втечемо, без тих пошуків компромату? Я наприклад попрошуся відвезти мене в магазин, чи салон, де буде другий вихід, а ти мене будеш чекати з машиною біля цього виходу… А потім поїдемо кудись далеко, я зроблю інший паспорт і ніхто нас не знайде…”

"Якщо не зробити стримуючого фактору, Ярий точно буде шукати тебе. І знайде зі своїми звʼязками. Треба, щоб у нього не було можливості і часу на це."

“Мені не хочеться, щоб його посадили, — зізналась я. — Думаю, він не такий поганий, як здалося мені спочатку…”

"Він що, почав тобі подобатись?"

Я на якийсь час замислилась. До сьогоднішньої ночі відповіла б одразу, категорично, що авжеж ні. А сьогодні Віктор ніби відкрився переді мною з іншого боку. Хоча все одно я його боялася, разом з тим було щось інше… Але я не могла того сказати Стефану. 

“Ну, він не така погана людина, турбується про мене, — написала я. — Мені здається, буде неправильним підставляти його. І він сам пообіцяв мене відпустити, коли залагодить свої справи.”

"А хто каже про підставу? Якщо він порушує закон, хіба це не його власна провина? І чому ти віриш, що він тебе прямо відпустить? Не думаєш, що це спосіб тебе приборкати?"

“Мені здалося, він не брехав. І дійсно відпустив би мене. Але мені трохи страшно залишатися тут довше, — написала я. — Мені здається, що… Віктор… що він небайдужий до мене…”

"Небайдужий?... А ти до нього?..." — одразу знову перепитав Стефан. — "Всі ці слова про непогану людину… Ти все ж теж небайдужа до нього…Я дуже ревную… Якщо це спосіб змусити забрати тебе швидше, то що ж… Я почну думати над цим більш детально прямо зараз. Але без компромату тобі не втекти." 

“Так, подумай, будь ласка, а компромат я пошукаю. Ти казав слухати, що він говорить по телефону, правильно?”

"Так, правильно. Ти щось вже чула? Чи ще нічого?"

“Ще нічого, але буду слухати уважно і все записувати…”

"Ти молодець. У нас все вийде, ось побачиш… Скоро ти будеш вільна, я обіцяю…"

***

Вранці я готувала сніданок і зі страхом думала, що скаже мені Віктор, коли зайде на кухню. Чи буде він продовжувати розпитувати мене, звідки взялися ті шрами?Як мені тримати себе з ним — продовжувати “втиратися в довіру” чи бути відстороненою?

Тут, перервавши мої роздуми, рипнули двері, і на кухню увійшов Віктор. Він якось дивно поглянув на мене, а потім сказав: 

— Привіт. Вчора… Те, що ти вчора сказала. Я все ж хотів би, щоб ти колись розповіла. Про шрами, — додав він. Чомусь я думала, що він скоріше буде згадувати своє зізнання і або брати слова назад, або ще щось, але він заговорив зовсім про інше, чим мене здивував. — І того, хто це зробив…