24. Віктор. "Я - її золота клітка"

Коли я почув те, що вона сказала, в мене всередині все ніби закипіло. Коли тільки уявив, що хтось спеціально зробив це з Лерою, а потім ще й чомусь змусив її думати, що це вона в цьому винна, я вже готовий був вбити того придурка. 

— Якщо ти покараєш його, постраждають і інші люди, а я цього не хочу. Тому не скажу, — вперто повторила вона. 

Мені було боляче. Невже вона так сильно кохала його, що не хотіла мені казати? Це той придурок?

— Леро, та людина має заплатити, — моя рука легенько погладила її по щоці. — Я не хочу, щоб ти страждала. Він має заплатити. Це той твій хлопець?..

Вона злякано поглянула на мене і захитала головою:

 — Ні, це не Стефан, ти що? Ми зі Стефаном навіть не бачилися жодного разу…. 

Здається, вона говорила правду. Ну не може людина брехати так правдоподібно, принаймні, за Лерою я таких здібностей раніше не спостерігав. 

— Не бачились? — здивувався я. — Хіба ти не казала, що кохаєш його? Я дуже ревную, — додав я пошепки їй на вухо.

Я не збирався зізнаватися. Не збирався казати це, але ревнощі спопеляли мене зсередини. Алкоголь розвʼязав язика і я просто взяв і сказав це. Коли наші погляди зустрілись я подумав, що вона може зараз побачити. Побачити, що я вже божеволію за нею настільки, що готовий багато на що, аби тільки вона більше не плакала… 

— Ми лише онлайн спілкувались, — прошепотіла вона і облизнула пересохлі губи. 

— Ти не відповіла на питання, друге питання, — видихнув я їй в шию. 

"І не відреагувала на моє зізнання", — додав я подумки. Хоч щось контролював. 

— Так, я казала, що кохаю його, — сказала вона тремтячим голосом.  — Можливо, якби ми зі Стефаном зустрілися, раніше, ніж вітчим відправив мене сюди…  Але ми не зустрілися.. І він… Мені здається, що він уже не так кохає мене, бо я погана…

— Досить вже говорити цю дурню, що ти погана, — мене починало злити це навіть більше, ніж її згадки про Стефана. — Ти дуже хороша. Мила, красива, добра, на жаль, надто юна і твоє серце зайнято. Але це єдині два твої мінуси, причому, ти на них ніяк не можеш вплинути. А людина ти хороша, запамʼятай. І… Потерпи трохи. Побудь тут трохи і я… Я відпущу тебе, — сказав я врешті-решт і відвів погляд. 

Мені було боляче. Знову і знову. Певно, алкоголь надто сильно розвʼязав мені не тільки язика, але і душу, і думки. Дозволив думати про те, про що я думати собі в тверезому стані не дозволяв.

Тому я поглянув на неї.

Очікував побачити її щасливе обличчя. Вона ж цього хотіла. Хотіла, щоб я відпустив її, це все, чого вона від мене хотіла. Більше її в мені нічого не цікавило. Я її не цікавив, я був лише перепоною. Я заважав їй жити тим життям, яким Лера хотіла жити. Я був її золотою кліткою. 

Лера дивилася мені в очі, і я не побачив на її обличчі радості, вона виглядала пригніченою. 

 — Дякую, — прошепотіла вона. — Вибач, що завдаю тобі стільки клопоту…

Я відсторонився і знову відвів погляд. А потім пішов повз неї сходами. Чому мені так зривало дах поряд з нею? 

Треба було закінчувати… Не можна з нею зближатися… Не можна більше відкриватися, ніколи і нізащо. Ми одружимось, це буде фіктивний шлюб. А потім вона підпише папери і я відпущу її. Хай втікає зі своїм придурком Стефаном у захід сонця, як в тих сопливих мелодрамах і буде їй щастя…