23. Лера. "Ти ні в чому не винна..."

Я відчула, що Віктор прямо роздягає мене очима. Чомусь серце забилося сильніше, я дивилась на нього, як загіпнотизована. Здавалося, він грається зі мною, як кіт з мишкою, щоразу підкрадаючись ближче і ближче…

— Не шкідливіше, ніж випивка для тебе, — сказала я. Думала, що він зараз розгнівається, але Віктор натомість зробив ще крок вперед і подався до мого вуха:

— Випивка принаймні відволікає… 

 — Від чого? — я чомусь затремтіла, відчувши його подих на своєму обличчі. Може, він чекав, що я збентежусь, відведу погляд, попрошу залишити мене в спокої… Але я залишалася там, в небезпечній близькості до нього і не збиралася здаватись…

— Від зайвих думок, — його погляд раптом ковзнув нижче мого обличчя і раптом взяв мене за руку.

Тільки в цю мить я зрозуміла, що він дивиться на шрами на моїх руках, не відриваючи від них погляду. 

— Що це? — запитав він, продовжуючи їх роздивлятися і торкаючись пальцями одного зі шрамів. 

 Мені стало так соромно, що я здалася, вирвала свою руку і схлипнула, затуляючи обличчя:

 — Не торкайся до мене, будь ласка! 

— Леро… — його голос був якимось не таким, як зазвичай. Більш мʼяким, спантеличеним. — Звідки вони?

 — Яка різниця? — тихо сказала я. — Для тебе це не має жодного значення!

— Якби не мало значення, я б не питав… — його погляд нарешті зустрівся з моїм. Він дивився на мене інакше, не так, як раніше. Я зовсім не бачила в цьому погляді невдоволення. 

 — Я не можу відповісти на твоє запитання, — я нахилила голову, дивилася на килим під нашими ногами. Сльози стікали по моїх щоках і капали на сорочку. — Вибач, можна я піду у свою кімнату?

— Ти ненавидиш мене?... Скажи, хто це зробив. Навіть якщо ненавидиш. Просто скажи, — він говорив майже пошепки.

Я лише похитала головою. Якби він дізнався, то міг би наробити дурниць… А там моя мама і брат… Я боялася за них. Руслан уже й так постраждав через мене…

 — Я не ненавиджу, — зазирнула йому в очі. — Не переживай за це, мені вже не боляче. Все нормально. 

— Це ненормально, — він похитав головою, а потім несподівано взяв мою долоню в свою, нахилив голову і торкнувся губами шраму. 

Я відчула, як по моїй шкірі розбігаються мурашки. То було таке незвичайне відчуття… Немов я довгий час була зовсім позбавлена відчуттів, а тепер вони повернулися, і все  здавалося сильнішим, яскравішим, сповненим нових барв і відтінків. 

 — Я погана людина, — пробурмотіла я. 

— Це неправда, ти непогана, — відповів Віктор і обійняв мене. Він, здається, був зовсім пʼяний. І хоч ці обійми не були якимись еротичними, я відчула сором. Мені здавалося, що все в моєму житті відбувається неправильно і Віктор це розуміє. Він знає, що я не кохаю його, що в мене є таємниці, якими я ніколи з ним не поділюся. Тоді він мав би бути байдужим до мене і мого життя, я для нього мала б бути лише знаряддям досягнення його цілей. Тоді чому ж він дивиться на мене з таким сумом? І чому в мене поряд із ним перехоплює подих? 

— Я хотіла б нікого не засмучувати, — сказала я тихо. — Але це неможливо… І тому я почуваюся винною. 

— Ти ні в чому не винна, — Віктор торкнувся долонею моєї щоки. — Чуєш? Якщо скажеш, хто це зробив, я покараю його. Бо винен тільки він…