15. Лера. Моя помилка

Мені не треба було при ньому відкривати це повідомлення. Подивилась би, коли була б у своїй кімнаті… Я лаяла себе за нетерплячість. Але я так скучила за Стефаном, його повідомлення були для мене як ковток свіжого повітря!

Дивно, що можна скучити за людиною, яку жодного разу у житті не бачила, але у мене було саме так. 

Стефан написав мені:

"Привіт, як ти? Я дуже скучив… Вже думаю над планом твоєї втечі з того будинку, але поки що це складно, його будинок дуже добре захищений". 

“Привіт, у мене все добре,  — відповіла я.  — Ну наскільки може бути добре в моїй ситуації”, — тут я підняла очі від екрану і зустрілася з поглядом Віктора. 

Я зовсім забула, що він сидить поруч. Відчула страх, що зараз забере телефон. прочитає наше листування і дізнається, що я планую втечу… Мабуть, від страху я відповіла йому досить зухвало. Але, на мій подив, він так і не забрав телефон і не заборонив мені листуватися. 

Та все ж, я боялася поглянути на Віктора. Сиділа і очікувала, коли ж закінчиться цей фільм, і я зможу піти і зачинитися в своїй кімнаті. Але тут подзвонили у двері, і я згадала, що ще мало приїхати наше замовлення. Вже мені тих суші й не хотілося, але зважаючи на гроші, які надіслав мені Віктор, я не могла так просто відмовитися і піти, мала принаймні зберігати якийсь вигляд, що вдячна йому. Не треба було брати ті гроші…

Він вийшов з кімнати, а потім швидко повернувся. За той час я взагалі заховала телефон в кишеню і стала вдавати, що дивлюся фільм, хоча й не могла зосередитися на тому, що діялось на екрані. Всі мої думки крутилися навколо Стефана і того, що він пообіцяв організувати мені втечу…

Віктор розкрив коробочки з суші і взяв кришку від однієї з них, щоб зробити собі імпровізовану тарілку. Наклав собі парочку суші, взяв соус і васабі, а потім якось замислено подивився на екран.

— Смачного, — сказав, не глянувши на мене.  

Я підсунулася трохи ближче і теж взяла собі суші.

— І вам смачного, — сказала у відповідь.

— Можеш звертатись до мене на "ти"? Я не настільки старший, щоб ти мені викала. 

 — Добре, — я кивнула. Суші були дуже смачні, але чомусь мені шматок не ліз у горло. Здавалося, Віктор сердитий на мене, і я весь час боялася, що якесь моє слово чи вчинок можуть стати останньою краплею і викликати вибух його гніву. Принаймні, у вітчима було так, коли він сидів насупившись, то ми всі ходили навшпиньках, щоб не зробити сорбі гірше, чимось зачепивши його, навіть ненароком. 

Коли він поїв, то знову взяв до рук мобільний, хоч фільм ще не закінчився. Розмова у нас не клеїлась. 

Мені хотілося піти, але треба було дочекатися кінця фільму. І тут телефон у кишені знову завібрував, певно, Стефан мені відповів, але цього разу я не діставала його і не дивилась, що там. 

— Чому не відповідаєш? — Віктор скосив на мене погляд. — Хлопець, певно, хвилюється. 

 — Потім відповім, — сказала я, не дивлячись у його бік. Ці останні слова здалися якимись знущальними.

— Ясно, — він встав з дивану і забрав коробочки з-під суші в пакет, в якому приніс доставку, після чого пішов з цим пакетом на кухню. 

Раптом я почула дзявкання цуцика і тут же теж поспішила за Віктором. 

Побачила, що він стоїть серед кухні, а собачка вискочив з коробки і відчайдушно гавкає на нього. 

Я підбігла і схопила песика на руки:

 — Не гавкай, це свої, — прошепотіла йому на вухо. Він заспокоївся, тільки трохи гарчав, поглядаючи на Віктора. 

— Кажуть, собаки переймають повадки своїх хазяїв, — він ледь усміхнувся і викинув коробки, після чого пішов на вихід з кухні. — Добраніч, Леро. 

 — Добраніч, — ледве чутно відповіла я і погладила руде хутро собачки. — Треба тебе якось назвати… Будеш Джек…