14. Віктор. Кіносеанс на двох

Коли Лера зайшла в кімнату, вона все ще була в сукні. Все ж, за поведінкою вона була зовсім не дорослою. 

Ще й собаку притягнула… Навіть не знаю, чому я дозволив її залишити. Певно, тому що на нашому побаченні сталося те, що сталося. Певно, я хотів перебити ті її негативні емоції через напад іншими, позитивними. 

Я і сам не знав, нащо влаштував це все з побаченням. Ніби на ній світ клином зійшовся. Я можу одружитись фіктивно, та і все. 

Може, мені просто було її шкода? Так, схоже на те. 

— Сідай, — я кивнув на місце на дивані біля себе. 

Вона обережно сіла на диван так, що між нами було ще чимало місця. 

— Собака заснув, — сказала, ніби виправдовуючись. — Я його в ящик посадила. 

— Давай номер картки, зараз скину тобі грошей, можеш щось замовити йому, поки будемо дивитись фільм. А я замовлю вечерю. Ми так і не поїли нормально.

 Вона дістала з футляра мобільного картку і простягнула мені. 

 — Багато не треба, я знайду недороге, — сказала швидко. 

— Купиш, що захочеш. Для собаки, для себе, — я ввів номер картки і перекинув їй тричі по двадцять тисяч. Таким був ліміт за переводами за один день саме з карти на карту в моєму випадку. 

Я намагався купити її? Так, певно, в якомусь сенсі. Вона могла саме так і подумати. Я сам про це думав в цю мить. 

Лера взяла телефон, щоб сховати картку і побачила на екрані сповіщення про переказ. Її очі округлилися. 

 — Це дуже багато, — сказала вона.  — Я думала, ви пару тисяч кинете…

— На пару тисяч ти хіба що корму нормального б купила, — я знизав плечима. — Що хочеш на вечерю?

— На ваш вибір, — знизала плечима вона, все ще тримаючись якось насторожено. Було видно, що грошима її рідні не балували. 

— Мені цікаво, що любиш ти, я ж не просто так запитав. Кажи, що любиш. Я таке і замовлю.

 — Суші люблю, — сказала Лера тихо. 

Я дістав мобільний і почав обирати суші-сет в найкращій доставці, яку знав. Коли обрав і оплатив, то сховав телефон і знову взяв пульт:

— Будуть десь за годину двадцять, все одно доведеться чекати. А поки що фільм увімкнемо. Які фільми ти любиш? Які жанри? 

 — Я все дивлюся, — сказала вона. — Тільки не люблю жахастики і бойовики. 

— Добре, хай тоді буде якийсь ромком, — я поклацав пультом і обрав один з фільмів потрібного жанру. 

Коли фільм розпочався, я потягнувся до вимикача світла і виключив його, щоб кімнату освічував тільки екран. 

— Не люблю дивитись кіно при світлі, — пояснив настороженій Лері. 

Вона кивнула головою. Уважно дивилася на екран, але раптом їй на телефон прийшло повідомлення. 

Я побачив імʼя відправника, його звали "Стефан". Цікаво, хто він такий, цей Стефан?  Це точо не її брат, я з ним бачився, і знав, що його звуть Руслан. 

Лера швидко прочитала повідомлення і почала набирати відповідь. Я побачив, що на її обличчі з’явилася легка усмішка. 

Може, це її хлопець?

Чомусь мені не сподобалась ця здогадка. Хоча вона звучала в голові цілком логічно. Лера була молоденькою дівчиною і було б цілком нормально, якби в неї був хлопець. 

От тільки від думки, що у неї хтось є, мені стало якось неприємно на душі. 

— Хто пише? — запитав ніби поміж ділом. 

— Один знайомий, — сказала вона ніби навіть з викликом. — А що, не можна?

— Ну, лишати тебе без звʼязку чи щось подібне я не збирався. Це твоя справа, з ким листуватися. 

Хоч і сказав це, все одно почувався якось по-дурному. Я ревнував її. Хоча це було безглуздо. Ми з Лерою не були парою в нормальному розумінні цього слова. 

Вона мовчала, опустивши голову і стискаючи в пальцях телефон. Її обличчя враз стало сумним. Навіть фільм, який вона до того з інтересом дивилася, здавалося, перестав її цікавити. 

Ніби ж я все робив правильно, чим я засмутив її зараз?... Чи це зробив той Стефан?...