13. Лера. Моя знахідка

Коли той п’яний причепився до мене, я думала, що зможу втекти, але він був швидкий, наздогнав мене і притиснув до стінки. Я намагалася вирватись, та нічого не виходило. Мене охопила паніка. 

І тут раптом щось змінилося. Я ще не встигла зрозуміти, чому нападник відпустив мене, аж побачила Віктора, який вдарив його так сильно, що той мішком звалився на підлогу. 

Я стояла на одному місці і тільки дивилася на них, не в змозі вимовити жодного слова. Вся тремтіла, немов мені було холодно. 

— Ходімо звідси, — Віктор взяв мене за руку і повів до зали. — Поїдемо додому. 

— Дякую, — пробурмотіла я. Хоча не відчувала ніякої вдячності до свого нареченого. Зрештою чим він відрізнявся від того п’яниці? Так само утримував мене силою, хоч і прикидався добрим. Це прикидання було ще гіршим, ніж він би чесно сказав, що я не цікавлю його як людина… Йому все одно, що я відчуваю, він думає лише про себе…

***

Коли ми під’їхали до будинку Віктора і вийшли з машини, я почула якийсь дивний звук, немов щось скавчало. Озирнулась навколо — і побачила біля паркану маленьке руде цуценя. Воно сиділо під кущем, зіщулившись, його шерсть була мокра від дощу. Мені стало його шкода, це цуценя нагадало мені мене саму — так само непотрібну нікому…

Я поглянула на Віктора:

— Можна мені забрати цього собачку і погодувати?

— Якщо так хочеш, можеш забрати, — він кивнув. 

Я підійшла до цуцика і взяла його на руки. Він весь тремтів, але коли я підняла його, почав махати хвостиком і ніби усміхатися мені. Я занесла його до кухні, взяла одноразовову тарілочку і поклала трохи м’яса. Песик почав жадібно їсти. Але чи можна йому людську їжу? У мене ніколи не було домашніх тварин, вітчим забороняв взяти хоча б кошеня чи хом’ячка, казав, що від них безлад і неприємний запах. Тому зараз я зіткнулася з тим, що нічого не знала про собак, що їм потрібно, як за ними доглядати. Вирішила погуглити в інтернеті,  і зробила крок до виходу з кухні, щоб узяти у спальні свій телефон, але раптом у дверях побачила Віктора. Він зітхнув і сказав:

— Замов йому щось проти бліх і глистів хоч. 

— Я якраз хотіла це зробити, — тихо сказала я. 

— У тебе є картка? 

 — Так,  я трохи назбирала грошей з тих, що мені давали на кишенькові витрати, — відповіла я. 

— Даси номер, я тобі скину. Все ж, ти моя наречена, у тебе мають бути якісь гроші. 

— Дякую, — мені не хотілося бути зобов’язаною йому, але собачці потрібно було багато чого купити, і я не була впевнена, що моїх скромних фінансів на все вистачить.  — Йому ще треба зробити якісь щеплення?

— Можливо, — він кивнув. — Розберись з цим. Запишись, чи що там роблять. Охорона відвезе. 

 — Так, я зараз знайду недалеко ветеринарну клініку, думаю, там і скажуть, що треба від глистів і бліх, — кивнула я. 

Собачка тим часом перестав їсти, завмер, а потім раптом прямо посеред кухні зробив калюжу. Я злякалася, що зараз Віктор розгнівається, як злився мій вітчим, і швидко сказала:

 — Я зараз приберу, а потім буду випускати його на подвір’я, щоб він робив там свої справи.

— Добре, — на диво, Віктор ніби практично зовсім не розізлився. Він виглядав втомленим. — Я зараз буду дивитись фільм. Якщо хочеш, приходь, як прибереш. 

 — Добре, я прийду, — після того, як він дозволив мені взяти собаку, поводитися як раніше було неввічливо. Тож я витерла підлогу паперовими рушниками, знайшла в комірчині велику коробку, і посадила туди цуцика. 

 — Поки що поживеш тут, — сказала я йому. — А там може куплю тобі якусь лежанку. 

Собачка не протестував, він вмостився зручніше в коробці і заплющив очі. 

Я помила руки, вимкнула світло на кухні і пішла до вітальні…