11. Лера. "На що ти готова?"

Я дуже сумувала за Русланом, дзвонила йому щодня,  і розмови з ним допомагали мені триматися. Набрала його номер і цього вечора. Коли служниця зайшла до моєї кімнати і забрала тацю з неторкнутою їжею, мені було дуже важко. Хотілося їсти, хотілося додому, хоч у мене й не було по-справжньому надійного дому, я там теж почувалася не завжди комфортно. Але тут, у цьому величезному будинку було набагато гірше. Мені здавалося, що навіть слуги і охоронці зневажають мене. Була думка познайомитися з кимось із них поближче, щоб попросити про допомогу, може, я могла б утекти. Але, видно, їм дав господар суворий наказ спілкуватися зі мною по мінімуму, вони лише робили те, що входило в їхні обов’язки і не дивилися на мене, наче мене й не було в кімнаті…

Коли дівчина з тацею вийшла, я замкнула двері і набрала номер Руслана. 

— Привіт, братику, як твої справи? — я знала, що йому теж нелегко, тому не грузила його своїми проблемами. Але він усе одно все відчував, розумів, що мені дуже самотньо і погано…

— Твій наречений щойно був у нас вдома… — його голос був дуже тихим. — Я хотів його вбити… Але в мене не вийшло, пробач…

 — Що? — злякано перепитала я. — Ти хотів його вбити? А батько знає?

У мене аж всередині все похололо, коли я уявила, як вітчим дізнається про те, що сталося. Тоді Руслан в небезпеці, незважаючи на те, що він його рідний син. Я вже знала, що коли вітчима розгнівати, він ладен на все…

— Я не знаю чому, але цей психопат перед батьками зробив вигляд, що сам на мене напав… Сказав, що не очікував, що хтось буде в коридорі і "скрутив мене по інерції". Він дуже небезпечний тип, Леро. І сильний навіть без своїх охоронців…

Атож, кому як не мені знати, який Віктор сильний і небезпечний…

 — Батьки повірили, що то він сам? — спитала я стурбовано. — Не сварили тебе? 

— Повірили, вони перелякались, але повірили. Схоже, навіть якщо він їм скаже, що Земля пласка, вони будуть вважати це чистою правдою… 

— Більше не роби такого, добре? — я видихнула з полегшенням. — Я дуже тебе люблю, зі мною все добре, треба лише трохи почекати, і я щось придумаю, щоб вибратися звідси..

Саме в цю мить я почула, як в коридорі хтось йшов і  швидко сказала:

 — Добре, я передзвоню тобі пізніше. Передавай привіт мамі…

За мить двері відчинилися і я побачила Віктора.

— Ти так і не поїла сьогодні, так сказала покоївка, — він виглядав втомленим, я побачила на його запʼястку синець. 

 — Мені не хочеться, — відповіла я, швидко заховавши під подушку телефон. Раптом він захоче його забрати? Хоча чат зі Стефаном я перейменувала на “Дівчата зі школи”, не здивуюся, якщо Віктор захоче, щоб я взагалі ні з ким не спілкувалася.

— У тебе вже синці під очима. Треба їсти, — він похитав головою. — Як, до речі, твоя нога? 

— Нормально, — я поглянула на ногу, з якої вже зняла бинт. — Майже не болить. 

— Бачив сьогодні твою родину, — він підійшов ближче до мене і зупинився біля ліжка. Дивився на мене згори вниз і я мимоволі зіщулилась. 

 — Руслан дуже хороший, він іноді може робити дурниці, але він ще дитина, — почала виправдовувати брата. 

— Так, — раптом погодився Віктор. — Він — єдиний, хто в твоїй родині сьогодні заслужив мою повагу. Значить, він тобі вже все розповів? 

Я зрозуміла, що видала себе і закусила губу. Потім нехотя сказала:

 — Так. Не кажіть, будь ласка, батькам про його витівки! 

— Не казати? — він ледь примружився. — І що ти готова зробити, аби я не сказав?...