10. Вік. "Ви з нею схожі"

Вона мене дратувала. Дурнувате дівчисько. Але в той самий час я розумів, що рідні використали її, як розмінну монету. 

Але злилась вона чомусь на мене, а не на них. 

Вже три дні вона взагалі не виходила зі своєї кімнати. І їжу,  яку їй приносили, не їла.

Тим часом у мене якраз мала бути зустріч з її батьком. Хоча, ніби він був їй не рідний, наскільки я знав. Певно, тому і віддав мені.

Ми мали розпочати втілювати в життя наш план. Власне, те, чому мені треба було увійти в цю родину. Їхні ресторани мали стати майданчиком для всієї тіньової комунікації Києва, для цього мені і потрібні були ці заклади. Важливо було не купити їх, а отримати до них доступ саме таким чином. 

Так у мене завжди буде подушка безпеки і цап-відбувайло. 

Я запізнився хвилин на десять, її батько вже чекав на мене. Я вперше був у них вдома. Ми вирішили зустрітись вдома, бо все ж це надійніше. 

Мене зустріли на порозі. 

— Добрий вечір, —  вітчим Лери, Олександр, потиснув мені руку. — Радий вас бачити в себе в гостях, це моя дружина Олена. 

— Дуже приємно, — сказала Олена без тіні усмішки на обличчі. Вона виглядала якоюсь сумною, і цим нагадала мені свою доньку. 

— Взаємно, — я кивнув. — Вибачте за затримку. Але думаю, ми доволі швидко обговоримо справи, у нас же вже був план, тепер залишилось тільки поправити його і почати втілювати. 

 — Так, звичайно. — Олександр широко усміхнувся — Ходімте до столу,  відсвяткуємо початок наших стосунків як членів однієї родини…

***

Коли ми вечеряли і обговорювали справи, я так і не побачив за столом їхнього сина. А знав, що у Лери таки є молодший брат. Цікаво, вони його кудись відправили? Мені чомусь було цікаво, чи схожий він на свою сестру. 

— А де ваш син? Ніби ж має бути в Києві, якщо я не помиляюсь?

 — Так, він тут, але щось не в гуморі, — сказав Олександр. — Сумує за сестрою, вони були дуже дружні. 

— Зрозуміло, — я кивнув і відпив вина. — Ну, це добре, коли брат і сестра дружні. Сходжу до вбиральні, — я встав з-за столу. — Проводжати не треба.

Насправді мені треба було дещо зробити. Пройти через вітальню і поставити прослушку, про всяк випадок. Все ж, Олександр став моїм ключовим партнером, і я маю знати про нього все. Це тільки тимчасова штука. Яка має допомогти моїм людям дізнатись їхній графік без зайвого привертання уваги і стеження. А вже потім вони знайдуть спосіб, як поставити все, що треба. 

Я вийшов з кухні і пройшов по коридору до вітальні. Підійшов до дивану, зробив вигляд, що торкаюсь тканини, а насправді помістив у складку між подушкою і стінкою дивану тимчасовий жучок. 

Потім випрямився і пішов до вбиральні, але не встиг дійти до неї, як відчув у темному коридорі ще чиюсь присутність.

На мене кинулись з ножем і я навіть відчув ностальгію, коли на автоматі заламував руку пацана і валив його на підлогу. Ніж він випустив, а я штовхнув його ногою, однією рукою  швидко скрутив його, а іншу поклав на рота, щоб не кричав.

— О, а я тебе знаю. Ти ж її брат. Казали, що ти сьогодні не в гуморі. 

 — Ненавиджу тебе, — пробурмотів він, намагаючись вирватись, хоча в нього нічого не виходило.

— Не кричи, а то твої батьки дізнаються, що ти на мене напав. Думаю, тобі це не дуже вигідно, правда? — я похитав головою. 

 — Я вас всіх ненавиджу! Як тільки мені виповниться вісімнадцять, піду з цього дому!

— Ви з нею схожі, — я зітхнув. — Вона теж на днях кинулась на мене з ножем. 

Насправді я навіть відчував повагу до цього малого, бо він не побоявся кинутись на дорослого чоловіка заради своєї сестри. З нього, певно, могла б вирости хороша людина. 

 — Шкода, що в мене нічого не вийшло. Але я все одно заберу її, — прошепотів він.

В цю мить я почув, що двері до коридору хтось почав відчиняти…