9. Лера. "Ви завжди будете для мене ворогом"

Я відчувала тільки злість, майже ненависть. Чому він так вчиняє зі мною? Просто цікаво погратися, як коту з мишкою, подивитися на мої страждання? Якби він не відібрав у мене того ножа, то зараз, певно, я могла б його вбити. Але ніякої зброї у мене більше не було, до того ж, я ледве трималася на ногах. 

Підхопившись з підлоги, наступила на хвору ногу і скрикнула від болю.  

— Все ж, ти її серйозно пошкодила, — сказав Віктор,  теж вставши з підлоги. — Зараз принесу аптечку, має бути в твоїй ванній. 

Він розвернувся і пішов до вбиральні. Я  без сил опустилася на ліжко. Мене заполонила байдужість до всього. Не було сил більше боротися, все одно я нічого не можу змінити. 

Лише думка про Стефана трохи тримала мене на плаву. Я маю написати йому, може він придумає, як визволити мене звідси. Може, ще не все втрачено…

Почулися кроки Віктора, він повертався. Я заплющила очі, не бажаючи навіть бачити його. 

Раптом відчула дотик до ноги і різко розплющила очі. Він зняв з мене кросівок і шкарпетку. 

— Вона навіть набрякла, — сказав, зітхнувши. 

 — Ну то й добре, може я помру, — пробурмотіла я. 

— Скільки трагізму в голосі, — він взяв в руку якийсь гель, видавив трохи на пальці і потім почав мазати його мені на ногу. 

 — Я не хочу з вами говорити, — сказала я тихо. — Не треба намагатися зі мною подружитися, ви завжди будете для мене ворогом! 

— Можеш не говорити, — він знизав плечима, а потім дістав еластичний бинт, яким обмотав мою ногу, після чого закріпив на бинті спеціальну штучку типу шпильки, яка мала тримати повʼязку. — Якщо набряк не спаде, треба буде викликати лікаря.

Я мовчала, не дивлячись на нього. Всі думки були про те, щоб він швидше пішов, тоді я зможу написати Стефану, він підтримає мене. 

—  Не навантажуй ногу, — він встав з мого ліжка. — І з вікон не вилазь. Принаймні, найближчий тиждень-два. Поки нога не заживе.

Я продовжувала мовчати. Раз він не бажає відпустити мене, нам немає про що говорити…

***

Коли Віктор вийшов, я прошкутильгала до  столу, на якому лежав мій телефон. Відкрила чат із Стефаном і написала:

“Я пробувала втекти, але в мене нічого не вийшло! Я не змогла вдарити його ножем, що мені тепер робити?”

"Привіт… Пробач, що не зміг нічого зробити тоді. Твій наречений — дуже погана людина. Його точно треба посадити за все, що він робить. З тобою і не тільки. Але ми обовʼязково щось придумаємо. Виходить, він не забрав в тебе телефон?" 

“Ні, поки що не забрав, але мені, мабуть, потрібно буде видалити цей чат. Він дійсно небезпечний…”

"Так, краще перейменуй мене і щоразу видаляй повідомлення. Може, він забув про мобільний? Краще і не нагадуй йому про те, що він в тебе є." 

“Добре, я заховаю його, сподіваюся, Віктор не помітить нічого. Якби ти тількпи знав, як я хочу вибратися звідси, зажити нормальним життям!” — це був ніби “крик душі”, я дійсно нічого ніколи так не хотіла, як бути незалежною ні від кого, робити те, що хочу сама..

"Я допоможу тобі. Ми щось придумаємо. Можливо, єдиним виходом буде знайти щось таке, що засадить твого нареченого за грати. Якщо зробити подібне, він не зможе більше мати видів на тебе." 

“Будь ласка, спробуй це зробити! Я дуже хочу, щоб його посадили, тоді я зможу звільнитися з-під його влади…”

"Насправді, ти сама в першу чергу маєш бути уважною. Бо ти найближча до нього, Леро. Якби ти б наприклад знайшла щось проти нього… Хоча, ні. Краще не роби нічого. Це може бути надто небезпечно…" 

Я подумала, що дійсно пошукаю якийсь компромат на Віктора і надішлю його Стефану. А ще треба написати брату, дізнатися, як він, чи батько більше не бив його…