8. Вік. "Я був гостинним господарем"

— Там  ваша наречена… Вона хотіла вилізти через вікно і…

— І що там? — перепитав нетерпляче. Телефон одразу поклав до кишені, швидко рушив з кабінету. — Де вона? 

 — Біля будинку, на задньому дворі. В неї ніж, тому ми не підходили близько, може, вам вдасться її вмовити, — трохи розгублено сказав охоронець. Видно, в таких ситуаціях йому ще не доводилося опинятись. 

— Ви придурки, її ж мали обшукати! — чомусь мені стало не по собі, коли я почув про ніж, я майже побіг до сходів, а потім вниз, на перший поверх.

Охоронець біг за мною, вже не виправдовувався. 

За якусь мить я опинився на задньому дворі і побачив цю картину.

Лера  стояла, вхопившись однією рукою за драбину, в  другій вона стискала ніж і спідлоб’я дивилася на охоронців, які тупцювали за пару метрів від неї. 

Я зітхнув.

— І що ти надумала, Леро? — зробив черговий крок в її бік, не відводив погляду від сірих очей. Чомусь в них читався не страх, а відчай, як у якоїсь загнаної тваринки. 

 — Не підходьте! — викрикнула вона, загрозливо виставляючи свою “зброю”. 

— Зброя дівчатам не іграшка, — я похитав головою і зробив черговий крок вперед, тепер між нами була дуже мала відстань, я простягнув руку вперед. — Давай ніж.

Але Лера відсахнулась назад, втратила рівновагу і мало не впала, на інстинкті я подався вперед і схопив її за талію в останній момент, притягнувши до себе.

Ніж був прямо між нами, вона все ще тримала його в тендітній долоньці. 

— Віддай, — я торкнувся своєю вільною долонею її долоні з ножем.

Вона замахнулася, ніби хотіла вдарити мене. Але в останню мить її рука зупинилася. Вона заплакала, очевидно через те, що так і не змогла цього зробити. 

Нарешті я забрав ніж і кинув його на землю. А дівчину притис до себе, підхопивши на руки.

— Я віднесу Валерію до кімнати, всі йдіть по своїх місцях. 

Охорона закивала і розійшлась, а я поніс Леру до будинку. На вулиці було холодно, вона була вдягнена доволі легко. 

— Відпустіть мене, —  жалібно попросила вона. — Будь ласка, я поїду кудись, і батьки мене не знайдуть…

— Мені потрібен цей шлюб, дівчинко, пробач, — мені дійсно було навіть трохи шкода її. 

Ми зайшли до будинку, я все так само ніс її. Лера  заплющила очі, ніби вона не хотіла навіть дивитися на мене, і більше нічого не говорила. 

Я зітхнув. Так в тиші ми і дійшли до її кімнати. я відчинив двері ногою, а потім поніс її до ліжка. Лера одразу якось напружилась і  спробувала вирватися з моїх рук. 

— Досить брикатись, — я насупився, ми вже майже підійшли до ліжка, коли Лера раптом вкусила мене за передпліччя. Від несподіванки я ледь не впустив її прямо на підлогу.

Не знаю, як так вийшло, але на якихось інстинктах я просто повернувся так, щоб впасти першим. І вже за мить Лера впала прямо на мене. 

— Це було боляче, — я ледь насупився, дивлячись на неї знизу вгору. Бо тепер вона лежала на мені і наші обличчя були дуже близько.

— Думаєте, мені не боляче? — раптом вигукнула вона. — Я жива людина, а зі мною поводяться, як з річчю! 

— Я був гостинним господарем, — я насупився. — Гнівалась би на своїх батьків, а не на мене! 

— Якби ви були хорошою людиною, то відпустили б мене! Бо я кохаю іншого! — по її щоках потекли сльози. 

— І де ж той твій "інший"? — хмикнув я. Чомусь мені було неприємно, що вона сказала це, хоч це було і цілком логічно. Лера була молодою дівчиною і само собою, в неї цілком міг бути хлопець. — Раз дозволив тобі потрапити сюди, значить, він нічого не вартий. 

— Він не міг нічого зробити, батьки зачинили мене в будинку, — тихо прошепотіла вона. — І тут я теж як у в’язниці…

— Я ні до чого тебе не примушу. Окрім шлюбу, — я зазирнув їй в очі. Її тіло було мʼяким і приємним на дотик. Але вона була такою крихкою і невинною… Певно, такі, як я, точно не в смаку таких тендітних дівчаток. 

 — Ви сказали, що я маю виконувати подружній обов’язок, — вона спробувала відсторонитися від мене. 

— Це не означає, що я братиму тебе силою, — я відпустив її з обіймів, дозволяючи встати з мене…