7. Лера. "Я тут не залишусь"

Коли я почула ті його слова про “подружні обов’язки”, зрозуміла — я не залишуся тут жодного дня. Мені краще буде жити в бідності, тяжко працювати, ніж бути іграшкою цього чоловіка. 

Але для того, щоб втекти, потрібно було спершу придумати план. Біля дверей я бачила охоронців, тож цей шлях відпадав.   Але, може, я придумаю щось інше… Треба було роздивитися свою кімнату, тому коли він пішов, я зітхнула з полегшенням. 

Зачинила двері і  почала роздивлятися кімнату. Вона була простора, з красивими новими меблями, значно комфортніша, ніж моя кімната в будинку батьків. Була своя окрема ванна. Але все це зовсім не важливо, головне — що коли я відчинила вікно і визирнула з нього, побачила, що по стіні поряд з моїм вікном проходить пожежна драбина. Якщо стати на підвіконня, з нього перебратися на карниз і зробити пару кроків, я зможу легко спуститися на землю. 

Мені було страшно, але заради того, щоб стати вільною, я була готова й не на такі випробування. Відкрила свою валізу, які знайшла в кімнаті, дістала звідти джинси і светр, швидко скинула цю дурну сукню і перевдягнулася. Треба було діяти прямо зараз, поки мого нареченого відволік дзвінок. 

Я гадки не мала, що буду робити, коли опинюся на подвір’ї. Бачила, що біля хвіртки теж стояв охоронець, тож туди мені не можна було йти. Але, може, десь є запасний вихід, чи просто якась дірка в паркані? Чи я зможу перелізти через паркан, якщо нічого такого не знайду…

Я згадала про те, що дещо прихопила з батьківського дому. Дістала пакет зі своєю білизною і звідти витягла замотаний у рушник кухонний ніж, який я взяла на кухні в ніч перед тим, як мала їхати сюди. Тепер, коли у мене була зброя, я почувалася більш впевнено. 

Я вилізла на підвіконня і недовго думаючи ступила на карниз. Поглянула вниз, і відразу в голові запаморочилось і я мало не впала. 

“Не дивитися”, — сказала собі. Зробила ще один крок, мої ноги підкошувалися від страху. 

Але все ж я дійшла до драбини і міцно вхопилася за неї. А потім почала спускатися. Пару разів нога зісковзувала, і я вся завмирала, але мені вдавалося втриматися і не впасти. 

Драбина не доходила до самої землі, тож я зістрибнула з неї, але, видно, не дуже вдало, бо моя нога підвернулась, і я впала на землю. Різкий біль в нозі змусив застогнати. Невже я її зламала? Це було ще більше образливо, бо я побачила хвіртку зовсім близько, може, там не було охоронців, адже це не був головний вхід. Треба було зібратися з силами, і незважаючи на біль, бігти до неї. 

Та раптом я почула крик, озирнулася і побачила, що до мене біжить охоронець. Перше, що спало мені на думку, це витягти ніж, і я це зробила і виставила його прямо перед собою.

 — Міс, спокійно! — він підняв руки вгору. — Ви можете поранитись. 

 — Не підходьте! — вигукнула я.

Він торкнувся свого вуха і тільки зараз я помітила, що в нього в вусі стирчить щось типу навушника. 

— Перший, це четвертий, скажи босу, що його наречена на задньому дворі, вона хотіла втекти через вікно. 

Мені на очі навернулися сльози. Я спробувала підвестися але зрозуміла, що не можу ступити на ногу, вона дуже боліла. Вхопилася за драбину і озирнулася навколо, стискаючи в руці ніж…