6. Вік. Знайомство з нареченою

Коли мені показали фото Валерії, я подумав, що вона — те, що треба. Покірна, невинного вигляду, вона стане моїм ідеальним прикриттям разом із бізнесом її батьків. Зростання мого впливу росло величезними темпами і мені була просто необхідна мережа закладів, яка покривала б все місто. Але мені важливо було не просто віджати  і крити цю мережу, а бути саме повноцінним власником.

Знайти компромат на її вітчима було легше легкого. Але все одно я не думав, що він віддасть дівчинку так просто. 

Мені вже було час виходити з рекету і дахування на щось більш серйозне. Ідей було повно і саме ця мережа мала допомогти мені вкорінитись по всьому місту. 

Сьогодні вона мала приїхати. Про неї в мережі було дуже мало інформації, схоже, батьки берегли дівчисько, як могли.

Але все одно гроші вирішували все. Найкраще можна пізнати людину саме тоді, коли забираєш в неї гроші. Тоді видно, хто вона насправді. 

Бізнес батькові Валерії був важливіший за неї саму. Ну, мені це на руку.

Мої люди поїхали за нею майже годину тому. Її мали ось-ось привезти. 

Коли ворота відчинились і машина вʼїхала, що я побачив у вікно, я спустився на перший поверх.

Коли Валерія увійшла у будинок, наші погляди зустрілися і вона одразу спіткнулась та ледь не впала. 

Безтолкове дівчисько, саме таким було моє перше враження від неї. 

Я підійшов ближче саме тоді, коли вона вже вставала з підлоги. Її сукня була якась напівпрозора. 

— Вітаю, — я подав їй руку. — Ти, я так розумію, і є Лера? 

Вона мовчки кивнула, дивлячись на мене так, ніби я був якимось людожером. 

— Що, і руку не візьмеш? — я хмикнув. — Надто впертим дістається найгірше, чула таке? 

 — Мені уже й так дісталося найгірше, — відповіла вона, втупившись у підлогу. 

Балуване дівчисько. Теж мені, придумала. "Найгірше". Хоча, з такими родичами, можливо, в чомусь вона мала рацію. 

Я все ще простягав їй руку. Це був її останній шанс на те, щоб ми пішли мирним шляхом. 

— Будь хорошою слухняною дівчинкою, тоді нам обом буде комфортно, Леро. 

Вона вперто мовчала, так і  не торкнувшися моєї руки. 

— Зрозуміло, — я опустив долоню і кивнув.  Що ж, балувані норовливі дівчата теж приручаються. Просто на все треба час. — Наше весілля відбудеться за місяць. І знаєш, я не налаштований на всі ці фіктивності. Моя дружина буде виконувати всі свої подружні обовʼязки. 

— Нащо я вам? — вона підняла голову і поглянула мені в очі, але тут же відвела погляд.  — Я вас не кохаю і не покохаю!

— Ніби я вірю в таку дурню, як кохання, — хмикнув я. — Кохання — це казки для молоденьких дівчат. Я вірю у взаємовигоду. Наш шлюб буде взаємовигідним, Леро. Щоб жити комфортно, тобі доведеться прийняти те, що ти станеш моєю. 

На цих словах вона аж здригнулася. Але нічого не відповіла.

— Ходімо, покажу тобі будинок. Все ж, скоро ти станеш тут хазяйкою, — я махнув рукою вглиб будинку. 

Здавалося, її ніщо не цікавило, вона й не дивилася навкруги, а просто йшла за мною, обхопивши себе руками, неначе змерзла. Хоча в будинку було тепло. 

Коли я привів її на другий поверх до спальні, що знаходилась прямо біля моєї, то відкрив її і показав: 

— Дівчата твого віку зазвичай люблять подібне, — я обвів поглядом світлу простору спальню в білих тонах, яка дуже пасувала до зовнішності і одягу Лери. 

Не встигла вона нічого відповісти, як телефон в моїй кишені задзвонив. Я дістав його і ледь насупився, коли побачив, хто дзвонить. 

— Загалом, розташовуйся, зайду до тебе пізніше, — сказав врешті-решт і пішов геть.

***

—...Добре, тоді домовились, — я нарешті завершив розмову і якраз в цю мить двері до кабінету відчинились і я побачив одного з охоронців, який виглядав стурбованим.  

— Там  ваша наречена… Вона хотіла вилізти через вікно і...