5. Лера. Зустріч

“Так, може, якщо я втечу не з батьківського дому, а звідти, то вітчим не буде карати за це малого. Адже то вже не його відповідальність”. 

"Добре, ми щось придумаємо, обовʼязково. Тримайся…"

Насправді, я навіть не знала, чи хоч трохи вірила в те, що дійсно зможу втекти. Після того, що зараз трапилось, я відчувала, що навряд. Я не зможу втекти, якщо брат буде в цьому будинку. Скоріше я сказала це просто щоб заспокоїти Стефана… Я не хотіла, щоб він теж страждав… 

***

Усю ніч я не змикала очей, лежала і думала про те, що буде зі мною за кілька годин. Який він, той Ярий? Чого він захоче від мене? 

Мене лякала думка, що він захоче взяти мене силою… А судячи з того, що розповідав Стефан, Ярий був саме такою людиною.

Мені самій було страшно читати про нього, але вже під самий ранок я все ж не втрималась і загуглила його. На фото  він виглядав загрозливо. Кремезне тіло, весь в татуюваннях, низько посаджені очі під насупленими бровами, масивна нижня щелепа… Якби мені показали цю світлину без будь-якої інформації про чоловіка, що був на ній зображений, я б так і подумала, що він із світу криміналу. Мені стало дуже страшно, бо я бачила в його очах жорстокість, і розуміла, що я стану для нього всього лиш черговою іграшкою…

Ці думки не давали спокою до самого ранку. Здається, я таки трохи задрімала близько пʼятої чи шостої, але у мене було враження, що я поспала не більше ніж годину, коли мене розбудив батьковий голос:

— Вставай, Леро, за годину за тобою приїде машина. Іди покупайся і красиво вдягнись, у якусь сукню. І підфарбуйся. Я знаю, ти це вмієш. 

Мені хотілося зникнути, провалитися під землю, але я слухняно пробурмотіла:

 — Добре, тату. 

— Розумниця, — він ледь усміхнувся, його голос помʼякшав. — Будеш такою розумницею і надалі — все у всіх буде добре. Чекаємо на тебе за сніданком, — на цих словах він вийшов з кімнати. 

Я зітхнула і пішла до вбиральні. Коли зняла одяг, поглянула на себе в дзеркалі, але одразу відвернулась. Це тіло було мапою мого болю. Я ненавиділа його. 

Тепла вода допомогла трохи розслабитись. Я подумала, що може, якщо я навіть там помру, то все це просто нарешті закінчиться. Може, не все так погано. 

Але раптом мені на думку спала одна ідея. Може, мені вдасться її здійснити.. Принаймні я спробую…

Коли я спустилась вниз в ніжній білій сукні, батько похвалив мене. Мама, здається, почала плакати, з її очей потекли сльози, але коли батько подивився на неї своїм загрозливим поглядом, вона швидко привела себе в порядок. 

Брат спустився після мене. В нього був синець на обличчі. Але сьогодні він був слухняним. Може, батько сказав ще щось йому наодинці…

Коли вечеря в тиші закінчилась, батькові подзвонили і він сказав мені: 

— Все, твоя карета подана, Попелюшко. Поїдеш зараз до свого принца! — він задоволено усміхнувся.

— Леро, дзвони мені і пиши, якщо хоч раз ввечері не напишеш, я не буду сидіти тут смирно, — сказав брат тихо, щоб чула лише я, коли обійняв мене.  

 — Добре, будемо на зв’язку, — прошепотіла я йому на вухо.  — Тримайся…

***

 Мене зустрів водій з кремезним охоронцем. Вони були небагатослівні. Тільки забрали мої речі, вклали в багажник і потім повезли мене геть з батьківського будинку.

Ми з батьками жили в елітному районі, одному з найкращих в Києві на правому березі. Мене повезли не дуже далеко, в ще більш елітний район. 

Коли ми підʼїхали до височенного паркану, який виглядав загрозливо, я знову відчула страх. Ворота відчинились автоматично і машина  заїхала всередину. Коли ми підʼїхали практично під головний вхід будинку, машина зупинилась. Охоронець вийшов і відчинив переді мною дверцята:

— Виходьте, пані. 

Я несміливо вийшла з машини  і  пройшла по доріжці до будинку. Обережно повернула ручку дверей, і вони відчинилися. За ними був просторий хол, в кінці якого відчинилися двері. і я побачила чоловічу постать. Від хвилювання спіткнулася і мало не впала, а потім підвела очі від підлоги і знову глянула на того, хто йшов мені назустріч. Я не сумнівалася — то якраз був чоловік із фото, мій майбутгній наречений… Серце завмерло в грудях, коли я зустрілася з ним поглядом…