4. Лера. "Ти не покинеш мене?"

Я заклякла на місці. Серце билось дуже швидко. Треба було рухатись, але я ніби приросла до підлоги. Телефон в руці вібрував, певно, це дзвонив Стефан, а для мене все навколо ніби було в сповільненій зйомці.

Ось загорілось світло у вітальні. Ось я побачила злющого батька, який біг до мене. Стояла на місці і не могла поворухнутися…

Він замахнувся, я замружилась, але якимось чином удару не послідувало. Точніше, я почула звук удару, розплющила очі і побачила, що брат лежить на підлозі.

— Леро, ти чула, що я тобі вчора сказав?! — батько зло глянув на мене. — Забула, що я обіцяв, що зроблю з ним, якщо ти втечеш?!

— Ти псих! — вигукнув Руслан, встаючи з підлоги і витираючи кров рукавом. Він підійшов до мене і став між мною і ним. — Відпусти Леру! 

— Не бий Руслана! — я поглянула на вітчима, очі були повні сліз. — Будь ласка, я все зроблю! Не буду втікати! 

— Я на тебе в поліцію заявлю! Відпусти сестру! — не здавався брат. — Вона не має виходити заміж за того, за кого не хоче!

— Леро, скажи Руслану, щоб слухався, поки тебе не буде, інакше… Ти ж знаєш, у мене дуже погане терпіння, але я терплю, — батько дивився тільки на мене. 

 — Братику, будь ласка, — я обняла його. — Ти нічого не зможеш змінити. Я люблю тебе і хочу, щоб у тебе все було добре… Не роби нічого, що б погіршило ситуацію, пообіцяй мені…

— Так не має бути… — він теж обійняв мене. — Не має… 

— Всі йдіть по своїх кімнатах! — скомандував батько. — Руслане, пішов перший! І щоб до Лери не заходив! Я буду дивитись на камери!

Руслан поглянув на мене. Я кивнула йому, щоб слухався. Він відвів погляд і пішов до сходів. Мати одразу кинулась за ним, батько не заперечував. 

Потім він сказав мені:

— Сподіваюсь, ти все зрозуміла, Леро. Марш до своєї кімнати. Зранку за тобою приїде машина… 

***

Коли я повернулась до кімнати, в першу чергу дістала мобільний. Добре, що я не встигла стерти його. Тут було багато повідомлень від Стефана. Він дуже переживав, як я. 

"Вони тобі не нашкодили? Чи, може, забрали телефон?... Будь ласка, не мовчи", — було найостанніше з них.

“Ні, телефон у мене, — відповіла я. — Але я не зможу втекти. Бо тоді вони зженуть зло на братові. Я маю зробити те, що від мене хочуть…”

"Це неправильно, ти не маєш йти туди через них… Той тип — дуже небезпечний, Леро. Боюсь, як би він не був набагато гірший за твоїх батьків… Хоча, що може бути гіршим, ніж віддати доньку комусь отак…" 

“Ти б бачив його обличчя, — написала я у відповідь. — Мого вітчима. Він любить Руслана, принаймні я завжди так вважала. Але він готовий був зробити з ним що завгодно, аби змусити мене виконувати свої вказівки. Мені дуже страшно… За Руслана, за маму… Я не знаю, що мені робити… Зараз у такому шоці, що думки в голові плутаються…

"Вони не забрали твій телефон, це добре. Можливо, ми ще зможемо щось зробити. Але певно не зараз. Може, підвернеться шанс тоді, коли ти будеш у того Ярого…" 

 “ Ти не покинеш мене, правда? Допоможеш вирватися звідти?” — з надією запитала я. 

"Так, я витягну тебе, обіцяю, Леро… Ти дуже важлива для мене, важливіша за все…" — відповів він. 

“Я буду чекати, сподіваюся, звідти теж зможу листуватися з тобою…”

"Я теж на це сподіваюсь. Сподіваюсь, що Ярому буде в принципі не до тебе… Що він не торкнеться тебе. Принаймні до вашого "весілля", а весілля не відбудеться."