3. Лера. "Давай втечемо?"

Я затамувавши подих чекала, що відповість Стефан, Зроблю усе, що можна, аби лише не потрапити у руки Ярого. 

"Добре. Я допоможу тобі. Ти маєш взяти свої документи, це обовʼязково. Вони при тобі? Я приїду під твій будинок і заберу тебе. Давай сьогодні десь о першій ночі, щоб ми встигли тебе сховати. Твої батьки вже сплять в такий час?"

“Так, мають спати,  — я зітхнула з полегшенням. — Документи у мене, а які ще речі брати? Одяг?”

"Щоб тебе не зловили, краще виходь на легкому, без валіз, може з рюкзаком, якось вже розберемось. Твій телефон візьми, але я одразу зітру його, щоб вони тебе зранку по ньому не вичислили… І щоб не вийшли на мене. А я дам тобі якийсь свій. Перепиши необхідні телефони заздалегідь."

“Так і зроблю… Стефане, а можна мені про все сказати брату? Бо він, мабуть, буде переживати, коли дізнається, що я зникла.”

"Подзвонимо йому зранку з одноразового мобільного. Краще зараз нічого йому не кажи, щоб він випадково не видав тебе."

“Добре, не скажу. Я навіть висловити не можу, як тобі вдячна! Ти, можна сказати, рятуєш моє життя!”

"Все буде добре, Леро. Головне дій обережно, не можна, щоб вони помітили тебе…" 

***

Я зробила усе, як сказав мені Стефан. Склала у рюкзак документи, телефон, гаманець, хоч там було і небагато грошей, ще якісь дорогі моєму серцю дрібнички. Поглянула на ноутбук — хотілося взяти й його, але, мабуть, забагато речей не варто нести з собою…

Незадовго до півночі двері розчинилися, і я побачила брата. На його щоці був синець, він виглядав похмурим . 

 — Ти як? — запитала я його, міцно обійнявши. 

— Нормально, — він кивнув. — Але Леро, я не дам їм видати тебе заміж за якогось бандита, — він теж обійняв мене. — Давай втечемо? У мене є готівка, не дуже багато, але я відкладав її, її може вистачити на перший час. Можна поїхати в якесь інше місто. Ти ж вже повнолітня, то зможеш жити зі мною, поки мені не виповнеться вісімнадцять? Ти ж моя родичка. 

 — Батьки все одно знайдуть нас, — зітхнула я. — Вони дуже зацікавлені в тобі, адже ти маєш продовжувати справу свого батька. Тобі краще не злити його. 

— Я не хочу мати з ним нічого спільного, — він насупився. — Ані з ним, ані з матірʼю, яка все це допустила. Ти не хочеш брати мене з собою?... 

 — Якби ти був повнолітній, ми справді могли б поїхати кудись, — сказала я. — А так нас подадуть у розшук, бо тобі ще немає вісімнадцяти. Я дуже люблю тебе, і хотіла б утекти з тобою, але не можу  цього зробити, не хочу, щоб у тебе були неприємності…

— Тоді хоча б візьми це… — він дістав з кишені свій гаманець і простягнув мені. — Тут все, що в мене є, дві тисячі доларів з днюхи, які я не встиг витратити. Всі подарунки батьків і друзів в купі. Добре, що просив готівку…

 — Не треба, — я похитала головою. — В мене є гроші. Не турбуйся за мене. 

— Не видумуй, тобі треба буде гроші, вони ж тобі майже нічого не давали, — він всунув мені в руки гаманець. — Але коли мені виповниться вісімнадцять, я хочу приїхати до тебе. Обіцяй, що даси про себе знати і що приймеш мене і допоможеш. Я не буду їхнім спадкоємцем. Не хочу.

 — Обіцяю, — я знову обійняла його. — Я якраз трохи стану на ноги, знайду житло. І роботу, і коли ти станеш повнолітнім, приїдеш до мене. Добре? 

— Добре, — він теж обійняв мене. — Я дуже люблю тебе, сестричко…

***

Коли годинник показав першу ночі, я взяла свій рюкзак і обережно вийшла з кімнати. Спустилася вниз сходами, не вмикала світло, але з вікна падало світло ліхтаря, тож усе було більш-менш видно. Та коли підійшла до вхідних дверей і спробувала відчинити їх, раптом увімкнулася сигналізація…