2. Лера. "Мені потрібно втекти..."

Раптом Руслан вхопив мене за руку і рішуче відчинив двері до вітальні.

— Що тут відбувається? Куди ви зібрались віддавати Леру? Вона ще студентка і ми не в середньовіччі, щоб ви могли її видати заміж за когось силою! — заявив він. 

 — Руслане, вийди і зачини за собою двері, — спокійно сказав вітчим, повернувшись до нас. — А ти, Леро, залишся. 

Я відчула, як моє серце на мить перестало битися, як було завжди, коли він зупиняв на мені свій важкий погляд. 

Брат насупився:

— Я нікуди не піду! — сказав він вперто, все ще тримаючи мене за запʼясток. — Лера вам не якась власність, щоб розпоряджатись нею!

Батько розмахнувся і вдарив його по обличчю. 

 — Тобі не давали права голосу! — вигукнув він. 

— Ти що витворяєш?! — Руслан в шоці схопився за щоку. Здається, батько попав і по губі, бо я побачила кров.

Я страшенно злякалася за нього. Він не має переживати те, що переживала я. Батьки завжди його любили і догоджали у всьому, він зламається, коли відчує все те на собі… Тому я торкнулася його руки:

 —- Руслане, вийди, будь ласка, — поглянула на нього благально. 

— Я не піду, — він похитав головою, але тут же біля нас зʼявилась мати і схопила його за руку.

— Ходімо, Руслане, — сказала перелякано і потягнула його до виходу. — Батько поговорить з Лерою.

Вона таки змогла вивести його і ми з батьком залишились наодинці. Він підійшов ближче і поглянув на мене згори вниз: 

— Ти підеш туди, куди я скажу, зробиш те, що я скажу, якщо хочеш, щоб з Русланом все було добре, ясно? 

 — Т-так, — прошепотіла я.  Не могла промовити більше ні слова, я вся тремтіла, як завжди коли залишалася з ним наодинці. Почувалася такою маленькою і безпомічною, як у дитинстві….

— Хороша дівчинка, — він криво усміхнувся. — Збирай речі. Ярий чекає на тебе завтра. 

 — Вже завтра? — згадавши про нашу зустріч зі Стефаном, я відчула, як мені перехопило горло. Я думала, що розповім усе йому, і ми разом щось придумаємо. Але, виходить, ми так жодного разу й не побачимось, просто не встигнемо..

— Так, — він кивнув. — Я знаю, що ти вмієш бути слухняною. Тож сподіваюсь, що все пройде без ексцесів. 

***

Сама не знаю, як я дійшла до своєї кімнати. Сльози застилали очі, мені здавалося. що все це якийсь страшний сон, і от зараз я прокинуся, і зрозумію, що ніякого Ярого не існує, і я маю збиратися на побачення…

Згадавщи про Стефана, я відчула проблиск надії. Він допоможе мені, я в це вірю, він дуже хороший, і ніколи не здається. 

Відкрила наше листування і написала:

“Батьки вирішили мене видати заміж за якогось бандита. Що мені робити? Я маю їхати туди вже завтра!”

"Що, за якого бандита?.. Ти  мене розігруєш?"

“Аби ж то я тебе розігрувала! Якийсь Віктор Ярий, мій вітчим має з ним якісь оборудки… Але я не хочу виходити заміж невідомо за кого!  Мені потрібно втекти, прямо сьогодні…”

"Ярий? Серйозно? Цей чувак все місто тримає… Ну, він один з цих бандюків, які тримають. Хто твої родичі, що вони з ним звʼязані?..." 

“Ну, у мого батька ресторанний бізнес, вірніше, він мені не рідний батько, мама вийшла за нього заміж, коли мені був усього рік. Це мій брат йому рідний.”

"Не може там бути все чисто, раз тебе за Ярого віддають, Леро. Певно, твій батько насправді займається чимось незаконним, а ресторани — це прикриття. Я допоможу тобі втекти, обіцяю…" 

“Будь ласка, допоможи, — написала я. — Бо я не можу вийти за нього заміж, я краще помру! Мій вітчим дуже жорстокий, а цей Ярий, мабуть, ще гірший від нього….”