1. Лера. Підслухана розмова

Мене переповнювало хвилювання. Вперше в житті я закохалася. Правда, ми зі Стефаном досі спілкувалися лише онлайн, але він теж був із Києва, і  ми якраз домовлялися про те, щоб розвіртуалізуватися. 

“Де зустрінемось? — запитала я. — І як я тебе впізнаю?”

Фото ми ще не обмінювалися, вирішили, хай буде сюрприз при зустрічі.  Я трохи хвилювалася через свою зовнішність, але одяг з довгими рукавами завжди виручав. А потім, коли ми вже краще знатимемо одне одного, не потрібно буде нічого приховувати…

"Може, в центрі, десь на "Арсенальній", або на "Палаці спорту"? Зайдемо в ресторанчик, повечеряємо, потім може ще прогуляємось? Дуже хочу побачити тебе…" — відповів він.

“Я теж згораю від нетерпіння, — написала я у відповідь. — Добре, давай у центрі. Але не дуже пізно, бо в мене суворі батьки…”

"Ну, я сподіваюсь, я їм сподобаюсь. Ну, коли ми вже зовсім розвіртуалимось і прийде час знайомства з батьками. Все ж, ми практично однолітки, обоє з Києва, я з нормальної родини, вони не мають бути проти, правда?" 

Я дуже сподівалася, що батьки не будуть проти. Вітчим не дуже любив мене (м’яко кажучи), а мама завжди і у всьому з ним погоджувалася. Я б уже давно пішла жити десь у гуртожиток, але вітчим казав, що за мною потрібно наглядати, і не відпускав. Коли ж вони познайомляться із Стефаном, може, дозволять мені жити окремо? Вирватися з-під контролю вітчима — це була моя недосяжна мрія. 

Брату, хоч він і молодший на два роки, дозволялося все — ходити на вечірки, ночувати у друзів, їздити кудись. Я ж мала сидіти вдома, і виходити хіба що в університет. Тому й хотіла зустрітися зі Стефаном удень, бо ввечері, якби вони дізналися, що я йду на побачення, то точно не пустили б. 

"Авжеж, вони будуть не проти," — написала я і поставила смайлик.  І тут двері  відчинилися і до моєї кімнати зазирнув брат. 

— Стукати треба, Руслане, — сказала я невдоволено. 

— Чого ти така зла сьогодні? — він насупився. — Там батьки щось сваряться, чи то не сваряться, але щось бурхливо обговорюють. То я подумав, тобі теж буде цікаво. 

 — А ти не чув, про що вони говорять? — я закрила ноут і встала з-за столу. 

— От збирався піти послухати, тебе покликав, а ти одразу сваришся, — сказав брат, схрестивши руки на грудях. 

 — Ну ходімо, — я кивнула. Було незвично, що він такий високий, вищий мене. Для мене він завжди залишався тим малим Русиком, якому я допомагала робити домашні завдання.  — Тільки тихо, бо якщо вони побачать нас, то тобі нічого не буде, а мене покарають. 

— Мене завжди це дивувало… Якийсь патріархат блін, — відповів брат. — Може, все тому що ти ніколи не наполягаєш на чомусь своєму? 

Я подумала, що якби я наполягала на своєму, то мені б доводилося ще гірше. Але я не могла цього сказати брату. Тому промовила ніби жартома:

 — Просто ти їхній любимчик. Спадкоємець і все таке. 

— Ну все одно, — він насупився. — Люди ставляться до тебе так, як ти дозволяєш їм ставитись… Добре, ходімо вже, а то все пропустимо!

Я кивнула, і ми обережно спустилися на перший поверх. Брат приклав пальця до губ і вказав на вітальню, з якої чулися гучний голос вітчима і трохи тихіший матері. 

— Це вже вирішено! Я все сказав! — вигукнув він. 

— Але Лері ще тільки вісімнадцять… І я думала, що ти все ж дозволиш їй займатись тим, чим вона хоче, бо вона вже повнолітня… — почала вона обережно. 

— Знаєш, що ці вісімнадцятирічні можуть наробити? Ні. Вона вийде заміж за Віктора Ярого, це не обговорюється!

— Але ж він бандит, Олексію! Він… — але батько не дав їй договорити:

— Ярий захистить мій бізнес від інших бандитів. Я все сказав. Лера вийде за нього, така її роль!

Я стояла як вкопана, перша думка була, що це якісь жарти, але голоси батьків звучали сердито і напружено. Поглянула на брата, він здавався враженим не менше за мене… 

Друзі, дякую, що зазирнули до моєї нової історії! Якщо вона вам сподобалася - поставте їй сердечко та, звичайно ж, додайте в бібліотеку, щоб не загубити книгу і дізнатися, що буде далі! 

Гортайте далі - там продовження!