39. Ніка. У пастці

Коли наступного дня я повернулася з пар, двері були незамкненими, і я подумала, що дівчата вже вдома. 

 — Привіт, як пройшов день? — гукнула з порогу, але мені ніхто не відповів. У квартирі панувала якась дивна тиша. Невже вони ще з ранку забули замкнути двері?

Мене охопили недобрі передчуття. А коли я побачила, що в кімнаті безлад і навіть світло не вимкнуте, злякалась, раптом вони знову проводили якісь магічні експерименти і з ними щось сталося. Пройшла на кухню і побачила записку. написану великими друкованими літерами і прикріплену магнітом до холодильника:

"Якщо хочеш, щоб твої подружки залишились живі, приходь за вказаною адресою щойно прочитаєш повідомлення, не смій казати своєму кишеньковому демону, бо тоді дівчата точно помруть. Ми стежимо за кожним твоїм кроком прямо зараз." 

Мені стало страшно. Звісно, це міг бути лише дурний жарт самих дівчат, адже ніхто крім них не знав про існування Дея. Але щось мені підказувало, що справа набагато серйозніша. Я згадала про попередження  Дея щодо мисливців, і тепер майже не сумнівалася, що це їхніх рук справа. Але що їм потрібно?

Дізнатися про це я могла, лише виконавши їхні умови. 

Я, не гаючи часу, замкнула двері і на ходу стала викликати таксі. Воно привезло мене на околицю міста, де були приватні будинки, та й то більшість із них стояли зачинені, з забитими дошками вікнами. 

— Дівчинко, ви впевнені, що варто тут виходити? Якось тут похмуро і порожньо, — звернувся до мене таксист. 

Це був дядечко десь віку моїх батьків з сивиною і вусами.

 — Так, наче ця адреса… Дякую за турботу, — я почувалася розгубленою, мені здавалося, що тут взагалі немає людей. Якби не переживання за долю дівчат, я б не залишилася у цьому місці жодної хвилини. 

— А ви тут в якій справі? — продовжував він. — Може, вас почекати? 

— Мабуть, не варто чекати, я викличу таксі, коли все вирішу, — я боялася, що викрадачі можуть розлютитися, коли побачать, що машина залишилась тут. Вони запідозрять, що я приїхала з якимись спільниками. — Все буде добре, дякую! 

— Добре, — він кивнув. — У вас хоч телефон заряджений? Мережу ловить?

Я поглянула на свій телефон, на ньому залишалася ще половина заряду. 

 — Наче все добре, я наберу таксі, коли буде потрібно їхати додому…

— Добре, бережіть себе, — кивнув він.

Я вийшла з машини і з ус більшою тривогою подивилася вслід таксі, поки воно не зникло з очей. Потім, побачивши на похиленому паркані табличку з тією адресою, яка була вказана в записці, штовхнула хвіртку і увійшла на подвір’я. Це був великий будинок на два поверхи, але якийсь запущений,  на подвір’ї цілий ліс бур’янів, місцями в будинку були вибиті вікна, тож я зрозуміла, що тут ніхто не жив. Але до дверей по снігу вела витоптана стежка.

Я пішла по ній і незабаром штовхнула двері з облупленою фарбою, вони зарипіли і відчинилися. Всередині було темно, і мені стало страшно. Я завагалася — може, все ж втекти, викликати сюди поліцію? Але тут мені здалося, що я почула всередині будинку якийсь крик, і впізнала голос — це була Яна. 

Не гаючи часу, я  увійшла до передпокою. Тут усе було в пилюці, валялося якесь сміття. Попереду був коридор з кількома дверима. Я не знала, куди мені йти. 

 — Тут хтось є? — запитала тремтячим голосом. 

— Кидай телефон на підлогу, — почула я чоловічий голос звідкись з глибини будинку. 

Я присіла і поклала на підлогу телефон, а потім рушила у напрямку голосу. Штовхнула двері, за якими було світло, і побачила там Яну і Оксану, прив’язаних до стільців. Поруч з ними стояли кілька чоловіків. 

— Тепер вдягни оце на шию, — сказав один з чоловіків, кинувши мені якусь дивну прикрасу. Це був простий камінець з отвором на шкіряному шнурку. 

 — Що це таке? — здивовано запитала я. 

— Амулет, який скує твою відьомську силу. Швидше, — він дістав ніж і приставив до горла Оксани.

Та промугикала щось, у неї, як і  в Яни, в роті був кляп.

— Що, хочеш щось подружці сказати? Ну скажи, — сказав тип і забрав кляп.

—  Ніко, біжи, це пастка! — вигукнула Оксана. І її одразу вдарили по обличчю.

 — Не бийте її, я зроблю все, що ви хочете, — з цими словами я одягнула на шию амулет. — Відпустіть їх, будь ласка!