29. Дей. Поранення

Щойно заряд відпустив буквально на долю секунди, я зосередив всю енергію на тому, щоб створити портал. Але портал не зʼявився.

— Дивіться, який улов, це демон з верхнього пантеону! — вигукнув один з мисливців, він був чимось схожий на мене зовнішністю, тільки років сорока пʼяти на вигляд. 

— Ми маємо схопити його і принести верховному жрецю! — сказав інший мисливець, точніше, мисливиця, це була жінка. 

Всього тут було близько тридцяти мисливців разом: велика група… Бляха. 

На мене знову направили зброю і вдарили магічними імпульсами, як струмом. Знову було дуже боляче.

На мить моя свідомість навіть затуманилась. Я не був готовий до подібного. Але треба було зібратися. Ще раз. Щойно струм відпустить, треба зібрати всі сили і викликати портал, бо битись проти тридцяти мисливців, коли вони пуляють в тебе розрядами, які блокують магію, так собі затія. 

Якби ж я хоча б встиг активувати нормальний щит… Але я розслабився, бо ті крадії були надто слабкі… Це моя помилка. 

Жінка-мисливець підійшла до мене і сказала:

 — Навіть не намагайся утекти, в тебе нічого не вийде. Ми вже не одного твого сородича взяли в полон, правда такий сильний демон, як ти, ще нам не траплявся! 

Я з усієї сили смикнув руку і нарешті зміг поворушитись. Портал почав зʼявлятись, але в цю мить жінка своїм ножем різонула мою руку.

Звичайна зброя не могла мене ранити, тільки артефакти. І от зараз у неї точно був артефакт, бо моя рука запекла так, як давно не пекла. Тягуча майже чорна кров почала текти з глибокого порізу. 

— Бляха, це було боляче…

Але в той же час біль допоміг мені вийти з того заціпеніння через їхні паралізатори. 

Я все ж зміг ворушитись як треба. Мить, і все ж викликав портал.

— Схопити його! — скомандував хтось в чорному капюшоні. Чомусь цей голос був мені трохи знайомим. Може, я вже зустрічався з цим мисливцем в їхніх менших рейдах? Я не любив вбивати людей, зазвичай, вбивав рівних собі, тобто демонів. Вважав, що вбивати людей, це як вбивати тварин. Доволі низько. Хоч я і був демоном.

До мене кинулась більшість мисливців, але було пізно.

Я вже відкрив портал і за мить опинився вдома. Впав на підлогу. Рука пекла дуже сильно. Певно, там була отрута.

Я поглянув на рану, на ній зʼявились чорні бульбашки і звідти йшов якийсь пар. 

Точно отрута… 

Мисливці були відомі своєю отрутою. Вони весь час її вдосконалювали, а ми, демони, весь час вдосконалювали протиотруту. Універсальну, яка допомагала впоратись з більшістю отрут рівно настільки, щоб далі демони могли самосцілитися.

Протиотрута, де ж вона, вона має бути у мене… Вона мала бути в мене. Сили почали покидати мене. Голова вже погано працювала. 

Я спробував встати… Але нічого не вийшло.

Розум затуманювався. Десь на периферії свідомості я згадав, що маю універсальну протиотруту на кухні.

Але у мене навіть поворухнутись вже не виходило, не те що йти на кухню. 

Ставало холодно, а світ навколо тьмянів. Кров з рани все текла і текла, розпливаючись величезною калюжею. Кров була тепла. Чомусь я відчув себе, як в теплій ванні і мені ніби стало навіть трохи краще. 

Останньою думкою була думка про Ніку… Вона засмутиться, якщо дізнається. Але може, вона не дізнається? 

Померти так безглуздо… Бляха…