20. Дей. "Вона швидко забуде мене"

Бляха… Ну, я ж знав, що все так і буде, але все одно дозволив їй лягти поруч. Найжахливіше, що мені самому було якось ніяково, а такого зі мною не було… ніколи бляха зі мною такого не було!

Я злився на себе за те, що Ніка робила з мене якогось соромʼязливого підлітка. І тому вирішив робити вигляд, що нічого такого не трапилось, грати роль себе звичайного, хоча серце буквально вистрибувало з грудей. 

Вона була другою, з ким я прокидався в одному ліжку. Хоча лягав з незліченною кількістю…

— У тебе ще все життя попереду, — я все ж прибрав долоню. — Добре, мені, як ти зрозуміла, треба холодний душ. До речі, ти знала, що я демон хіті і азартних ігор? Хоча, будь-який чоловік був би збудженим, якби лежав у ліжку з тобою, тож я в цьому не якийсь особливий. 

 — Не знала, — прошепотіла вона. — Добре, йди в душ, а потім поснідаємо разом?

— Добре…

Я встав з ліжка і не дивлячись на неї вийшов до вбиральні. Холодні струмені таки допомогли. 

Коли вже вийшов назад, Ніки в спальні не було. Я перевдягнувся і пішов далі квартирою і знайшов її на кухні. 

Демони мали підтримувати фізичне тіло і їли, але ми могли їсти набагато менше за людей, бо все ж основною енергією, яка підтримувала наше життя, була духовна енергія.

Ніка вже підсмажила яєчню з беконом і зробила каву. Повернувшись до мене, вона усміхнулась:

 — Все готово. Я, звісно, не вмію магічним чином готувати, але й так ніби непогано? 

— Все добре, — я кивнув і сів за стіл. Подумав, що дійсно хотів би, щоб так починались мої ранки. — Дякую. 

Їжа виявилась смачною, як і кава. Може, тому що це готувала вона? Бо зазвичай я їв механічно, просто тоді коли вже було необхідно поїсти для живлення оболонки.

Мигцем поглядав на Ніку. Вона виглядала тут на своєму місці, що дивувало мене найбільше.

Але всьому приходить кінець. І цьому нашому періоду разом майже в цілу добу — теж. 

— Певно, тобі треба перевдягнутись в сукню, або хоча б скласти її з собою? Чи ти не будеш її забирати? 

— Навряд чи я ще кудись її одягну… Можу залишити в тебе, — вона усміхнулась. 

— Але кулон залиш собі, — я і сам не очікував, що скажу це, але слова вирвались раніше, ніж я подумав. Це був кулон іншої Ніки, але ж їй він більше не потрібен, тож… 

Чомусь стало дуже сумно. Я не думав, що буде аж так сумно. 

— Так, залишу… А ти будеш хоч інколи приходити до мене? — якось жалібно поглянула на мене Ніка. 

— Якщо я приходитиму, ти продовжиш бути привʼязаною до мене, — я зітхнув. — Пробач, Ніко. Але скоріш за все ми більше не побачимось.

На її очі навернулись сльози. 

 — Шкода… — тільки й сказала вона, відвертаючись від мене. Мабуть, щоб я не побачив, як вона плаче. 

Мені так хотілось обійняти її, притиснути до себе, поцілувати і ніколи не відпускати зі своїх обіймів. Але я знав, що це буде неправильно. Зараз я діяв так, як буде краще для Ніки, а не йшов за своїми егоїстичними бажаннями. 

Я зітхнув і встав з-за столу, а потім викликав портал. 

Не дивився прямо на неї. Тільки краєм ока бачив, як Ніка ступила в нього і зникла, наче її ніколи й не було… 

Я навіть ступив крок в її бік, несвідомо, але все ж зупинив себе. Вона мала піти, так буде правильно. Більше я не втягну її ні у що небезпечне.

Вона проживе щасливе життя людини, знайде таку ж людину, як вона, закохається. Вона швидко забуде мене…