15. Ніка. Демониці-пліткарки

Коли  Дей вийшов, мені стало трохи не по собі. Хоча, здається, ніщо мені не загрожувало, і поряд був друг Дея, все одно я відчула занепокоєння. Було таке передчуття, немов має щось статись. 

 — А ви давно дружите з Деєм? — запитала я у Лока, щоб трохи розрядити атмосферу. 

— З пелюшок, — гордо сказав Лок. — Вже більше пʼятиста тридцяти років! До речі, це він вдруге приводить когось на подібне свято… За всі ці пʼятсот з гаком років — вдруге!

 — Та дівчина, з якою він приходив раніше, була дуже схожа на тебе, — сказала Ліліт. — Але потім вона зникла, мабуть вони з Деєм розійшлися, і він вже нікого не запрошував на бал. 

— Вони не розійшлись, — похитав головою Лок. — І взагалі, тобі не варто було влізати в це, Ліліт. 

 — Ти сам почав обговорювати те, з ким він приходив, — образилась демониця. 

— Я не згадував її прямо, це неввічливо, — не погодився той. 

 — Нічого страшного, — поспішила я їх заспокоїти. — Я знаю, що в Дея колись була дівчина, схожа на мене, і її теж звали Нікою. Але, здається, вона загинула…

— Краще розпитай самого Дея, якщо тобі це цікаво, — сказав Лок. — Хоча… Не думаю, що він дуже охоче розповідатиме деталі. Після того, що трапилось, він змінився. І хай пройшло пʼятсот років, він так і не став тим веселим Деєм, який був до того всього… 

 — Не хочу його засмучувати розпитуваннями, — сказала я. — Краще поговорити про щось хороше. 

 — Ага, — підтримала мене Ліліт. — Наприклад, про те, кого оберуть королем і королевою балу. 

— Для мене тільки ти — одна-єдина королева, — Лок усміхнувся і потягнувся за поцілунком до Ліліт. Знову заграла повільна мелодія.

— Може, потанцюємо? — запитала Ліліт грайливо.

— Ну, неправильно буде лишати Ніку саму, — сказав він з сумнівом, поглянувши на мене. 

 — Йдіть, Дей от-от повернеться, — сказала я. Що могло зі мною трапитися тут, де багато гостей, а біля входу стояла охорона? 

— І все ж, я сумніваюсь, що це хороша ідея, — з сумнівом сказав Лок.

— Ну ходімо, — Ліліт схопила його за руку. — Хочу танцювати! 

— Ну добре, — пробурмотів він.

Ліліт радісно усміхнулась, і вже за мить вони загубилися в натовпі танцюючих. А я стояла біля стіни, поглядаючи на двері, за якими зник Дей, і з нетерпінням очікуючи його повернення. 

Раптом почула, що хтось назвав моє ім’я. Озирнулася навсібіч і побачила, що до мене наближається мати Дея, а з нею ще три демониці її віку — всі вбрані у яскраві сукні, з модними зачісками. 

“От халепа!” — подумала я, уявивши, що зараз мене почнуть розпитувати про все на світі, а поруч не буде Дея, який зміг би виручити в разі чого…

— А от і Ніка! — сказала його мама, підходячи до мене зі своїми подругами. — Уявіть, мій син цього разу перевершив себе… Вона не демониця, але магічної енергії в ній дуже багато! — вона усміхнулась. — Вона буде прекрасним джерелом для нього! 

 — Може й так, — кивнула її повненька подруга з чорними кучерями. — Вигідно мати під рукою джерело енергії!

— І нарешті в мене будуть онуки! — вона знову окинула мене поглядом. — По скільки дітей народжувалось в вашій родині зазвичай? Я хочу багато онуків!