11. Ніка. "Я не хочу тебе забувати"

Я думала про Дея і про те, що мені його не вистачатиме… Зараз, коли він сказав, що мені потрібно все забути, я відчувала якусь порожнечу всередині… Мабуть, ми занадто різні. Він — демон, а я людина, навіть не відьма, бо то Дей сказав лише для своєї матері. Але я так сильно захотіла, щоб він знову з’явився і ми могли про все спокійно поговорити…

І раптом я замружилась від яскравого світла. На стіні затанцювали язики полум’я, а потім відкрився портал, точнісінько так, як того першого разу, коли я ненароком викликала його…

Але ж зараз я не читала те закляття… Значить, він сам прийшов до мене! Я йому небайдужа! Від такої думки серце забилося частіше, я дивилася на Дея і усміхалась. А він якось трохи насуплено поглянув на мене:

— Ти мене памʼятаєш, — він не питав, скоріше, констатував факт.

— Авжеж, в мене все добре з пам’яттю, — сказала я. — То ми підемо на бал?

Цієї миті Яна заворушилася під ковдрою, було видно, що вона от-от прокинеться. 

Дей ще більше насупився, схопив мене за руку, крутнув пальцем біля порталу і вже за мить ми знову опинились в тому місці, в тій вітальні, де були вчора після нападу.

— Тобі небезпечно бути поруч, — сказав він нарешті, коли портал за нами закрився. — Я наклав на тебе закляття, ти мала мене забути.

— Але я не хочу тебе забувати! — сказала я невдоволено. — Міг би мене спершу запитати, а не займатися самоуправством!

— Ти — людина, — він насупився. — Це небезпечно! 

— А що, люди не небезпечні? — я хмикнула. — Ти про нас занадто хорошої думки! Всю історію людства ми воюємо, вигадуємо різну зброю, а скільки злочинців різних… Не думаю, що менше, ніж у вашому світі…

— Люди дуже крихкі, легко вмирають, — він став майже впритул, його погляд пропалював, він дивився прямо мені в очі.

— А демони не вмирають? — запитала я. Подумала, що якби було так, то їх би стало надто багато, але ж цього не відбувається, є якась рівновага…

— Демонів важче вбити, — я відчувала жар його тіла зовсім поруч, його подих змішався з моїм і я заплющила очі, очікуючи, що він зараз поцілує мене. — Що ти робиш… — почула його голос біля свого вуха. 

— Я не хочу забувати тебе, — прошепотіла я. 

— Тобі потрібен захист, — він зітхнув і трохи відсторонився. — Я зараз повернусь.

Він вийшов з кімнати, але доволі швидко повернувся, у нього в руках був ланцюжок з кулоном у формі римської пʼятірки.

— Повернись спиною, — сказав, знову підійшовши майже впритул до мене.

Я повернулася до нього спиною, відчуваючи  якусь енергію, що немов електричний струм потріскувала в повітні. 

Він став ще ближче, наші тіла майже торкалися, коли Дей завів кулон мені на груди. Я відчула його подих на моїй шиї. 

По моєму тілу немов розбіглися мурашки, всі відчуття були надто загострені. 

— Не знімай його. І він має торкатись тіла, а не бути зверху тканини, — Дей ледь відтягнув мою сорочку, і я відчула, як прохолодний метал і камінь кулону торкаються грудей, тільки зараз зрозуміла, що я була в тоненькій нічній сорочці. 

 — Дякую, — сказала я тихо. 

 — Ти сходиш зі мною на бал, а потім… Потім продовжиш жити своїм звичайним життям, — сказав він мені на вухо. 

Я мовчки кивнула, відчула, що сперечатися не варто. Головне, що він погодився взяти мене на бал, а там буде видно, що трапиться далі…