10. Дей. "Вона - не моя"

Коли я побачив, що до шиї Ніки приставили ніж, світ ніби зупинився. Все стало неважливим, ніби втратило будь-який сенс.

Була тільки вона і її перелякані очі, які дивились на мене.

Час практично зупинився. Я зупинив його, хоч це і не було в моїй владі, але я це зробив. Я зупинив його, бо той ніж не мав пролити ні краплі її крові.

Я хотів вбити того демона. І я б це зробив. Він сам перший напав, вартові б не осудили мене. 

Але її нажаханий погляд, повний сліз, зупинив мене. Я не хотів, щоб вона боялась мене, не хотів, щоб ненавиділа. 

Тому я підійшов до неї і підхопив її на руки. Все навколо було не важливо зараз. 

Я відкрив портал прямо до своєї вітальні. Ніколи раніше не йшов туди напряму, це доволі небезпечний метод. 

Але зараз я не думав про це. 

Вона так дивилась на мене… Ще й дякувала. Коли я уявив, що в якусь мить ці очі будуть дивитись на мене з ненавистю, щось всередині боляче вкололо.

Вона — людина. Вона зненавидить мене рано чи пізно. А я не хочу цього бачити.

Я не рятую її від себе. І не хочу захистити. Ні, я роблю це не тому. Я не якийсь герой.

Але з вуст чомусь вирвались інші слова. Я хочу її захистити, їй тут не місце. 

Коли Ніка вже заплющила очі і все забула, я не витримав. Я подався вперед і торкнувся губами її губ. Коротко, але і цього вистачило, щоб моє прокляте серце, яке не мало вже вміти битися частіше, забухало в грудях так, що я чув лише його. Так, що все зникло і затихло, що все моє життя на мить немов зосередилось тут, на її губах. 

Так не мало бути. І так не буде.

Вона більше ніколи не побачить мене. І не згадає… Вона — не моя Ніка. Треба залишити її.

Саме з такими думками я підхопив її на руки і поніс до порталу.

Коли заніс до її спальні, ще раз провів кінчиками пальців по її щоці. 

Так буде правильно…

Більше я не дозволив собі цілувати її. Відкрив портал і повернувся додому. В той світ, де їй не місце. 

***

Коли я телепортувався в офіс, то одразу побачив Карину. Демониця-суккуб, яка спокушала чоловіків уві сні, до речі, одна з найкрасивіших демониць всього підземного світу, сиділа в своїй шовковій червоній сукні на моєму диванчику для гостей. У Карини завжди були на мене види. Ми, можна сказати, були друзями дитинства, але більше, ніж подругу, я в ній ніколи не бачив.

Щойно я зʼявився, вона встала і поглянула на мене:

 — Де це ти пропадаєш? Коли не зайду, тебе немає на місці… Тут мені нашепотіли, що ти знайшов якусь кралю, схожу на твою колишню…

— То мама все перебільшує, — я махнув рукою. — Я скоріш за все взагалі на бал не піду.

Не можна було ані заперечувати, ані надто підтверджувати її слова. Мені треба було, щоб про Ніку в цьому світі швидко забули без втручань в памʼять. Щоб просто вважали її якимось незначним елементом.

— Як це не підеш? — Карина насупилась. — Я розраховувала, що ми підемо разом…

Раптом я відчув, що енергія в офісі знову згущується, прямо як тоді, коли Ніка… Ні, вона не могла… Чи могла? 

— Отак, — я схопив Карину за руку і потягнув до виходу і швидко виставив за двері. — А тепер геть, я маю працювати, — на цих словах я захряснув двері прямо перед її носом. 

І в цей момент портал відкрився.

Бляха…

Я насупився і ступив у портал….