5. Ніка. До зустрічі на балу!

Отже, я була схожа на його колишню дівчину, від якої його матуся була не в захваті… Хотілося її поставити на місце, але трохи лячно було, бо все ж вони демони, ще візьмуть і перетворять мене на якусь мураху. Тому я промовчала, але запитально поглянула на Дея. Він придумав цю авантюру, тож хай сам і віддувається…

— Ти казала, що я маю прийти з кимось. Я прийду з нею, — він пригорнув мене до себе за плечі, і мені здалося, що я почула, ніби його серце бʼється дуже швидко. У демонів що, серце є? 

— Де ти її відкопав? — буркнула його мати, обмахуючись віялом. — Вона хоч раз була на балу? Ще осоромить нас!

— То може, мені взагалі не приходити? — він раптом насупився. 

— Ні, що ти, приходь, — мати відразу здалася. — Приходьте вдвох , я ж не проти… 

— Тоді вирішено, — Дей кивнув. — Можеш йти, у нас з Нікою ще є, чим зайнятися.

— Її теж звуть Ніка? — мати Дея високо звела свої красиві чорні брови. — Так само, як ту дівчину? 

Я здивувалася, це справді був незвичайний збіг. Але Дей легенько торкнувся моєї руки, ніби зупиняючи, щоб я не повернула чогось зайвого.  

— Так, — кивнув він. — Тож це не просто збіг, сама бачиш. Все, залиш нас негайно, у мене дійсно мало часу, мамо. 

— Ну добре, — вона встала з крісла, все ще дивлячись на мене. — А сукня в тебе є, Ніко? Якщо немає, я можу допомогти тобі підібрати щось підходяще…

— Я поки що не пущу її кудись з тобою, мало що ти з нею зробиш, — насупився Дей. — Сама бачиш, вона людина, тож твої випробування можуть її налякати. Ми оберемо сукню вдвох. Чи ти не довіряєш моєму смаку? 

— Добре, добре, довіряю… — вона натягнуто усміхнулась. — Тоді піду, бо справді багато справ. До зустрічі на балу! 

Коли вона пішла Дей поглянув на мене:

— Ну, найстрашніше, певно, позаду. 

— Тепер ти мене повернеш у мій світ! — зраділа я.

— Але нам все одно доведеться зустрітися до балу і на балі. І може ще колись. Поки вона не відчепиться. 

— Добре, — погодилась я. — А ти покараєш Дена? Ну, я ж тобі допоможу, то й ти маєш мені віддячити натомість…

— Так, авжеж, покараю, — закивав він. — Мені його вбити? Традиційно, типу щоб машина збила? Чи хай бачить демонів і втратить розум? — запитав Дей серйозно. 

Його пропозиції були надто лякаючі, хоча Ден і придурок… але я не хотіла шкоди  йому аж настільки. 

— Можна йому показати демонів, але так, щоб він не збожеволів? — запитала я. — Тільки щоб злякався? 

— Ну добре, ти замовляєш, що саме хочеш, постараюсь бути делікатним, — не дуже охоче погодився Дей. 

— Дякую, — усміхнулась йому я. — Тоді поверни мене додому, а коли я буду потрібна, то забереш мене знов сюди. Це пекло? 

— Ага, пекло, — він кивнув. — Ну у мене є офіс і в твоєму світі. Добре, зараз перенесу.

Він встав з диванчика і почав малювати рукою коло в повітрі, я побачила, що на стіні знову з’явилася пентаграма, вона спершу була неяскрава, а потім розгорілася сильніше, тоді стіна ніби розсунулася, і Дей взяв мене за руку та зробив крок уперед. Мені було трохи страшно, я заплющила очі, а коли відкрила їх, то побачила, що стою у своїй кімнаті, а за столом сидять Яна і Оксана, обидві аж роти пороззявляли від здивування. 

— Привіт, — сказала я їм. — Познайомтесь, це Дей. 

— Їх же тут не було коли ти мене викликала, — сказав Дей насуплено. — Давай я зітру їм памʼять!

— Як? Зовсім зітреш? — занепокоїлась я. 

— Ну, рік туди — рік сюди, це не мій профіль, але вони мене бачили, — він зсунув брови до перенісся.

— Ми нікому не скажемо, — пискнула Оксана. — Ви інопланетянин? Не треба мені стирати пам’ять, я тільки вивчила всі питання до іспиту з історії! 

— Тоді накладу на вас закляття, якщо раптом захочете про мене щось сказати чи написати, нічого не вийде, — тут він спрямував руку на дівчат і щось прошепотів. — Ну все. Про мене ви нічого не зможете сказати нікому, окрім як одна одній…