3. Ніка. Подорож у пекло

— Ну так, мене звуть Ніка, — кивнула я, не зводячи очей з дивного гостя, що вийшов з пентаграми. — А звідки ви мене знаєте? Ви маг? Он через стіни ходите… Чи це такі фокуси? 

— Ні, це не можеш бути ти… — сказав він якось вражено. Підійшов ближче, майже впритул і торкнувся долонею мої щоки.

Коли наші погляди зустрілись я  відчула якесь дивне хвилювання. Неначе якийсь спогад крутився в голові і я от-от мала згадати щось важливе, але не виходило це зробити. 

— Я вас не знаю, ми знайомі? — все ж, мені вже не було так страшно. Певно, це дійсно якийсь розіграш. А я вже подумала що справді викликала нечисту силу…

— Я прийшов за викликом. Ти викликала мене, — він все ще не відводив від мене погляду, а його долоня все ще лежала на моїй щоці. — Ти викликала мене, бо ти — Ніка, богиня перемоги. 

Та він п’яний чи обкурений? Яка я йому богиня? Чи це просто флірт такий? Але звідки він тоді знає моє ім’я? 

— Я хотіла помститися своєму хлопцю, який одночасно крутив роман зі мною і ще з однією дівчиною, — пояснила я. — І прочитала закляття…

— Своєму кому?... — він насупився. — Хлопцю? Я вбʼю його…!

Ден, звичайно, був зрадником, але вбивати його —  це було занадто. Я не хотіла брати такий гріх на душу. 

— Можна його просто налякати, — запропонувала я. — Покажіть йому такий фокус, як оце мені, типу ви зі стіни виходите, це насправді дуже страшно. І скажіть щось типу того, що його чекає страшне покарання! Хай потім мучиться, придурок, думає, що з ним тепер буде! Можна так зробити? Я вам заплачу, я вчора стипендію отримала! 

— Ти не вона, — його погляд одразу посумнішав. Він поглянув на пентаграму, яка все ще світилась. 

— Ну так, я це я, — я усміхнулась. — Вероніка Ілінська. А ви Дей? Дуже приємно познайомитись, ви в цирку працюєте? 

— У мене нема часу на цю дурню, — він клацнув пальцями і портал–пентаграма, з якої він щойно вийшов, загорівся тепер вже синім, символи на ньому також змінились. 

Він зробив крок уперед, а я  вхопила його за руку: 

— Ви куди? Ви ще не виконали моє бажання! Не покарали Дена! Так нечесно!

— Дурне дівчисько, що ти робиш? — обурився він, але вже було пізно.

Перед моїми очима все попливло, закружляло, аж я на мить заплющила очі і ледве втрималась на ногах. Відчула, що хтось підхопив мене і доволі сильно потрусив за плечі. Я розплющила очі — і побачила, що знаходжуся зовсім не у своїй кімнаті, в в якомусь незнайомому місці. Схоже, це був кабінет, обставлений у старовинному стилі. Навколо були шафи з книгами, якимись сувоями і картинами, в посередині цього стояв великий стіл, завалений паперами. 

— Де я? — в мене аж голос зник від страху, тому ці слова прозвучали ледве чутно. 

— Дивно, що ти так швидко прокинулась, — сказав Дей. 

Він сидів за столом з якимись паперами, а я лежала на диванчику біля книжкової полички.

— Ви мене викрали! — вигукнула я, сідаючи на дивані. — Загіпнотизували! 

— Ти сама схопила мене за руку, — він насупився. — І тому потрапила сюди. Ніхто тебе не гіпнотизував. 

— А як мені звідси вибратися? — я вже не думала про Дена, мені аби опинитися вдома. Цей чоловік викликав страх, я не хотіла бути у нього в полоні. 

— Спочатку я досліджу тебе. Тебе точно хтось підіслав. Інакше ти не виглядала б так. На першій перевірці ти показала тільки звичайну відьомську силу, нічого унікального. Твоє обличчя… Я не зміг зняти з нього чари. Значить, або воно таке і є, або… Хм. 

— Я не якийсь піддослідний кролик, щоб мене досліджувати! — обурилась я. Подумала, що, мабуть, потрапила до якогось психа. Бо яка в мене відьомська сила, я ж звичайнісінька людина! Ще й моє обличчя йому не подобається… Відразу в голову полізли сюжети різних жахастиків про маніяків. — Краще відпустіть мене і я не заявлятиму в поліцію про викрадення!  

— Я дізнаюсь, хто тебе підіслав, хочеш ти говорити, чи ні, — тепер вже обурився він.

Він підскочив зі свого стільця і опинився прямо наді мною, нависав згори, зазираючи мені в очі. 

Раптом двері в глибині кабінету відчинилися, і увійшла якась жінка, теж у темному одязі, чимось невловимо схожа на Дея. 

—...Синку, я лише хотіла…. — жінка раптом зупинилася, як вкопана, витріщаючись на мене. 

А мій викрадач поглянув на мене, після чого несподівано подався ще ближче до моїх губ і поцілував…