1. Вероніка. Про шкоду читання заклять в неврівноваженому стані

Якби я захотіла поставити оцінку цьому дню за десятибальною шкалою, то моя оцінка була б мінус десять! Це був, безперечно, найгірший день у моєму житті, хоча починався він досить добре. 

Ми з моїм хлопцем Денисом збиралися піти в кіно. Але у нас захворіла викладачка і не було останньої пари, тому я вирішила почекати його в кафе. Зайшла, замовила каву і десерт і відкрила чат із Деном. 

“Привіт, що робиш?” — написала я. 

"Привіт, та от лекція ще… А потім треба буде бігати хвостиком за викладачем, щоб він закрив мені модуль до сесії…." — відповів він і поставив сумний смайлик. 

“Тримаю за тебе кулачки, щоб усе вийшло, — відповіла я. — Наш похід у кіно в силі? Чи підемо в інший день, раз ти зайнятий?”

"Ее… Давай, може, краще завтра. Вже сьогодні добʼюсь, щоб усе закрити…"

“Добре, — я зітхнула, але потішила себе думкою, що завтра вже точно все вийде, бо завтра була субота, і навчання вже не могло відволікти його. — Тоді завтра спишемося? Якраз мої сусідки поїдуть на вихідні додому…”

"Ага, до завтра! Цьом!" — написав він і додав смайлик-поцілунок. 

Я допила каву і вже зібралася встати з-за столу, як побачила, що вхідні двері відчинилися, і до кафе увійшов… Денис власною персоною. Та не сам, а в супроводі високої довгоногої білявки. Він легенько обнімав її за плечі і щось говорив, а вона усміхалась йому. Було одразу видно, що це не якась родичка або випадкова знайома. Та й не став би він мене обманювати, якби йому треба було зустрітися з кимось у кафе, він би так і сказав. Отже, Денис мене зраджує! 

Я встала з-за столика і рушила назустріч їм. Коли підійшла достатньо близько, щоб він мене побачив,  спинилась і запитала: 

— То за ким ти там бігаєш хвостиком? За викладачем чи за різними хвойдами? 

— Денчику, хто це? — вимогливо запитала блондинка, взявши руки в боки.— Це вона мене обзиває?! 

— Еее… Ніко? — загальмовано перепитав Ден. — Ліно, це Ніка, ну, я казав тобі, вона еее… Нууу… Ми…

— Твоя колишня?  — перепитала блондинка. 

— Ні, вона не… Ніко, ти не так зрозуміла… — тепер він вже дивився на мене. 

— То ти і їй не казав, що зустрічаєшся зі мною? — я вказала на Ліну. — Добре влаштувався, одна дівчина по парних числах, друга по непарних! Чи ще й третя є? 

— Нема ніякої третьої! Та і другої, просто я… Ну… Ніко! — він взяв мене за руку, але я вирвала її і пішла до дверей, більше не дивлячись на нього. 

Розуміла, що між нами все скінчено, але все ж сподівалася, що він зараз зробить вибір, покине ту біляву Барбі і побіжить за мною. Та ніхто за мною не біг. Я в гордій самотності йшла по вулиці, сльози текли по щоках, так що майже нічого не було видно. Я так сильно кохала Дена, що тепер не знала, як буду без нього. В мене аж серце заболіло, немов якась його частинка залишилась із Деном…

Я прийшла додому, дівчата, з якими ми спільно знімали квартиру, ще не повернулися з пар. Ми були в різних групах, тож розклад у нас не співпадав. Я сіла на ліжко і розридалася ще дужче. Мені хотілося лише одного — помститися зраднику, зробити щось, щоб він відчував те саме, що зараз я, так само страждав…

І тут мій погляд упав на книгу в чорній палітурці, що лежала на столі. Це була книга моєї сусідки Яни, вона захоплювалася різними замовляннями, ворожіннями і тому подібним. Особисто я вважала це все забобонами, але зараз згадала, як Яна розповідала, що в цій книзі, присвяченій чорної магії, є закляття, за допомогою яких можна покарати своїх ворогів. Вона навіть щось там читала на повний місяць, щоб позбутися однієї викладачки, яка валила її на іспитах. Але нічого не вийшло, і Яна зробила висновок, що у викладачки просто сильний захист… Але може, вона просто щось неправильно робила? 

Я простягнула руку і взяла книгу зі столу, почала гортати. Знайшла у змісті заголовок розділу “Як покарати ворогів”. 

“Запаліть свічку, намалюйте пентаграму і промовте це заклинання...” — прочитала я. 

Свічка у нас була, бо інколи вимикали світло, тож я швидко знайшла і запалила її, в потім скопіювала на аркуш паперу фігуру, що була на ілюстрації, і стала повторювати химерні слова закляття. 

Розуміла головою, що це все дурниці, але емоції зашкалювали, я була дуже зла на Дена. Коли дочитала до кінця, раптом почувся якийсь дивний звук, і я побачила що прямо на стіні переді мною виникла та сама фігура, яку я намалювала, але вона була ніби з вогню. 

Мені стало страшно, що зараз згорить квартира і весь будинок. Що я наробила, нащо мені було лізти у цю магію! Я більше не буду…

Але ніякої пожежі не сталося, пентаграма просто мерехтіла різними кольорами, а потім стіна ніби розсунулася і з неї вийшов якийсь суворий на вигляд чоловік, весь у чорному. Моє серце мало не вискакувало з грудей від страху, в очах потемніло, я була близька до того щоб втратити свідомість. 

— Ой, мамо! — вигукнула я, затуляючись руками. — Ви хто? 

— Я — Дей, — сказав він так, ніби я маю знати його. Принаймні, знати це імʼя. — А тепер ти мені скажи, хто ти? — він насупився і озирнувся. — І навіщо ти мене викликала, людино? — раптом його очі зупинились на моїх і вираз його обличчя чомусь став зі злого і невдоволеного якимось здивованим. — Ніко?...