53.2

Ти завжди був боягузом, Джанні. Тому наймав кілерів замість того, щоб зробити самому. Тому ховався за спинами своїх людей. Тому й зараз ховаєшся — за жінку, за заручницю, за чужу спину. Молодший синочок, який усе життя ховається, бо сам не має духу зробити хоч щось.

— Замовкни! — Тепер він майже кричить, і рука зі стволом тремтить дужче.

Спрацьовує. Я б'ю по тій самій рані, яку сам Лео назвав уголос на фабриці. По тридцятьох роках у братовій тіні. І це діє — бо людина, яку доводять до сказу, перестає думати. А та, що перестала думати, робить помилки.

— Батько мав рацію, — веду я далі, вбиваючи слова, як цвяхи, одне за одним. — Ти чув, що він казав про тебе? Він казав це й мені, коли домовлявся про мій шлюб. “Джанні — слабший. Джанні — не той. Але Джанні слухняний, а Леоне надто розумний”. Він сам, твій батько, до останнього вважав тебе гіршим. Ти отримав родину не тому, що заслужив. А тому, що тобою легше було керувати. Ти був для нього зручнішим інструментом. Не сином, інструментом. І помреш ти теж інструментом — нікчемним молодшим братиком, який навіть викрасти жінку до пуття не зумів.

— Я СКАЗАВ ЗАМОВКНИ!

Джанні розвертається до мене всім тілом. Обличчя перекошене люттю, вже не людське — маска. Ствол наведений мені просто в лице, палець побілів на гачку. Він на межі. Він зараз зірветься. Він забув про все — про дорогу, про водія, про фари позаду. Є тільки його лють і я. Вся його увага, до останньої краплі, звузилася до мене.

Саме цього я й домагалася весь цей час.

Бо поки я говорила — тихо, рівно, вбиваючи слова, — мої руки, ті самі незв'язані руки, робили свою роботу. Обмацали двері. Знайшли пряжку ременя безпеки. Тихо, під прикриттям розмови, я пристебнулася — так, щоб він не помітив. І тепер, коли вся його увага на моєму обличчі, коли водій зосереджений на чорній дорозі попереду, коли між нами й прірвою кювету лишається тонка смуга мокрого асфальту, я роблю те, до чого готувалася з першої секунди в цій машині.

Я кидаюся вперед, між передніми сидіннями, і обома руками щосили стискаю голову, закриваючи очі водію.

Два тижні тому, у машині над прірвою, я викрутила кермо, щоб убити нас обох — тоді я ще не знала, чого хочу. Тиждень тому, у сервісі Софії, я вивернула його, щоб урятувати нас усіх. А тепер, у цій дощовій ночі, я роблю це втретє — не з відчаю, не наосліп, а холодно, точно, розрахувавши все до останньої секунди. Бо цього разу я пристебнута. А вони — ні.

Я тягну водія на себе, з усієї сили.

Світ божеволіє.

Водій кричить, інстинктивно смикає кермо назад, але пізно — на мокрій дорозі, на такій швидкості машину миттю зриває в занос. Джанні валиться на мене всім тілом, ствол смикається вгору, гримить постріл — куля йде кудись у стелю, обсипаючи нас крихтами оббивки. Мене жбурляє вперед, ремінь боляче врізається в груди, вибиваючи повітря, — але тримає. Машину крутить, кидає боком, фари шалено метуть по чорних мокрих деревах узбіччя, по стіні дощу, по чорному небі — усе перевертається, гуркоче, скрегоче.

Останнє, що я встигаю подумати, перш ніж світ вибухає ударом і темрявою: тримайся. Ти знала, що так буде. Ти сама так вирішила.

А потім машина злітає з дороги.