52.2

Софія завмирає з піднятою зброєю. І я бачу в їхніх очах те, чого не бачила ще ніколи, — безпорадність. Бо Джанні тримає мене так, що жоден постріл не дістане його, не зачепивши спершу мене.

— Джанні, відпусти її, — каже Лео, і голос його вперше зривається. — Тобі не втекти. Родина оточила все навколо. Візьми мене замість неї. Я — той, кого ти хочеш.

— О ні, братику. — Джанні гарячково сміється мені у вухо, і його подих обпікає щоку. — Я вже пробував тебе вбити — і подивися, що з того вийшло. Тебе вбити неможливо, ти клятий святий. А от її… — ствол сильніше вдавлюється в мою скроню, — її ти любиш. І поки вона в мене, ти не зробиш нічого. Жодного руху. Бо якщо зробиш — я застрелю її раніше, ніж ти торкнешся своєї зброї. І ти це знаєш.

Він задкує сходами вниз, тримаючи мене перед собою, як живий щит. Я не пручаюся — поки що. Я вже вмію не пручатися тоді, коли пручатися даремно і небезпечно для інших. Його дихання, збите, панічне, дихання загнаного звіра, якому вже нема чого втрачати.

— Маріє. — Лео йде за нами вниз, крок за кроком, тримаючи руки на видноті, порожні. І дивиться мені просто в очі. — Дивись на мене. Чуєш? Дивись на мене й не бійся. Я тебе знайду. Хоч би куди він тебе повіз. Я знайшов тебе одного разу — знайду і вдруге.

“Я знайду тебе”. Ті самі слова, які він беззвучно кинув мені крізь скло машини на пагорбі. Обіцянка, яку він уже виконав раз.

— Заткнися! — гарчить Джанні, задкуючи до бокового виходу, де в темряві двору чекає машина з відчиненими дверцятами, приготована саме на такий випадок. Бо цей звір, хоч і загнаний, усе одно передбачив собі шлях відступу. — Ще крок, братику, і я…

— Я нікуди не піду, — тихо каже Лео, зупиняючись. — Дивись. Я стою. Тільки не нашкодь їй.

Джанні заштовхує мене на заднє сидіння, не відводячи ствола від моєї голови, і сам плигає слідом, замикаючи двері. За кермом — його останній вцілілий чоловік, той, що кинув автомат і здався, а тепер, виявляється, чекав нагоди. Двигун реве.

Останнє, що я бачу крізь заднє скло, — це Лео. Він кидається до пістолета, хапає його, вибігає у двір. Але пізно. Машина зривається з місця, вилітає з воріт фабрики в дощову ніч, і постать Лео меншає, меншає, розчиняється в темряві та зливі.

Знову.

Усе повторюється знову. Чорна машина, дощ, ніч, чоловік із пістолетом поруч зі мною, який везе мене невідомо куди. Тільки цього разу поруч не той, хто рятує, а той, хто вже не має чого втрачати.

— Ну ось, — видихає Джанні, відкидаючись на сидіння, не прибираючи ствола від моєї скроні. Голос у нього тремтить від адреналіну й божевілля. — Бачиш, як усе просто? Він не вистрелив. Ніхто не вистрелив. Бо всі так тебе бережуть, дорогоцінна! А тепер послухай, як буде далі. Ми поїдемо дуже далеко. І десь дорогою я вирішу, що з тобою зробити. Може, залишу собі. Може, продам. А може, просто викину в кювет із діркою в голові й пришлю Лео фото — щоб він до кінця своїх днів пам'ятав, що не встиг.

Я мовчу. Дивлюся вперед, крізь залите дощем лобове скло, на чорну дорогу, що летить у світлі фар.

І дихаю повільно повертаючи серцебиття жл можливого в цій ситуації нормального.

Бо цей звір припустився тієї самої помилки, що й усі до нього. Що й Лео колись, у першу ніч. Що й усі, хто дивились на мене й бачили тільки перелякану гарну дівчинку. Він забув мене зв'язати.