52. Ціна імені

— Тоді стріляй. Але ми обидва знаємо, Джанні, ти цього не зробиш.

Слова Лео повисають у гулкій темряві мертвої фабрики, і на кілька довгих секунд світ завмирає.

Я стою за два кроки, не сміючи ні поворухнутися, ні вдихнути. Софія завмерла з пістолетом над пораненим охоронцем. Троє людей Джанні лежать на бетоні. А посеред цього майданчика, над безоднею мовчазного цеху, стоять двоє братів — один із наведеним дулом, другий беззбройний, — і між ними тридцять років, які ось-ось вирішать усе.

Рука Джанні тремтить.

Я бачу це навіть звідси — як здригається ствол, як бігають його очі, як щось у ньому воює саме з собою. Бо Лео сказав правду, найстрашнішу для Джанні правду. Замовити братову смерть здалеку, чужими руками, кулею на темній дорозі — це одне. А ось так — стояти впритул, дивитися в очі людині, яка міняла тобі пелюшки, вчила тримати ложку, затуляла від батькового ременя, — і натиснути на гачок самому…

— Замовкни, — хрипить Джанні. — Ти не маєш права так зі мною говорити.

— Маю. — Лео робить ще півкроку вперед, і дуло тепер майже впирається йому в груди. — Я — єдиний, хто пам'ятає тебе справжнього, Джанні. Не звіра, якого зробив із тебе батько. А малого, який боявся грози й прибігав до мене в ліжко. Який плакав, коли здохло твоє щеня, і я всю ніч копав йому могилу в саду, щоб ти не бачив. Який тримав мене за руку на маминому похороні, бо більше не було кого. — Голос Лео тихшає, і в ньому стільки болю, що мені перехоплює горло. — Я обіцяв мамі тебе берегти. І я не порушу цієї обіцянки навіть тепер.

І тоді Лео робить те, чого не чекає ніхто.

Він опускає власну зброю. Розтискає пальці — і пістолет з брязкотом падає на бетон. Лео стоїть перед братом беззбройний, з порожніми руками.

— Я не підніму на тебе руку, Джанні. Ніколи. Що б ти не зробив. Якщо тобі треба бути першим — стань. Вбий свого беззбройного брата, який тебе виростив. Ось твоя перемога, забирай. Тільки потім живи з цим. Щодня, до кінця своїх днів.

Тиша стає нестерпною.

І я бачу, як обличчя Джанні перекошує щось страшне. Бо Лео щойно забрав у нього останнє — можливість бути жертвою. Виявилося, що навіть у цю останню мить старший брат все одно кращий. Досконаліший. І цього Джанні стерпіти не може.

— Ні, — шепоче він. — Ні, ти не забереш у мене ще й це…

І в цю секунду — коли всі дивляться на братів, коли Софія на мить переводить погляд з мене на Лео, коли всі впевнені, що вистава добігає кінця, — Джанні робить те, чого я не передбачила.

Він кидається не до Лео.

Він кидається до мене.

Я за три кроки від нього — надто близько, я підійшла надто близько під час нашої вистави, і це моя помилка, моя єдина фатальна помилка в усьому цьому плані. Рука Джанні змикається на моєму горлі раніше, ніж я встигаю відсахнутися. Він рвучко розвертає мене спиною до себе, притискає до грудей, і холодний ствол пістолета впивається мені в скроню — так само, як два тижні тому, у батьковому саду, тільки тепер це рука не Лео.

— Стояти! — верещить Джанні, задкуючи до сходів і тягнучи мене за собою. — Усі стояти, або я рознесу її гарну голівку по цьому бетону!

Лео завмирає, простягнувши руку до пістолета. Софія завмирає з піднятою зброєю. І я бачу в їхніх очах те, чого не бачила ще ніколи, — безпорадність. Бо Джанні тримає мене так, що жоден постріл не дістане його, не зачепивши спершу мене.

— Джанні, відпусти її, — каже Лео, і голос його вперше зривається. — Тобі не втекти. Родина оточила все навколо. Візьми мене замість неї. Я — той, кого ти хочеш.

— О ні, братику. — Джанні гарячково сміється мені у вухо, і його подих обпікає щоку. — Я вже пробував тебе вбити — і подивися, що з того вийшло. Тебе вбити неможливо, ти клятий святий. А от її… — ствол сильніше вдавлюється в мою скроню, — її ти любиш. І поки вона в мене, ти не зробиш нічого. Жодного руху. Бо якщо зробиш — я застрелю її раніше, ніж ти торкнешся своєї зброї. І ти це знаєш.

Він задкує сходами вниз, тримаючи мене перед собою, як живий щит. Я не пручаюся — поки що. Я вже вмію не пручатися тоді, коли пручатися даремно і небезпечно для інших. Його дихання, збите, панічне, дихання загнаного звіра, якому вже нема чого втрачати.

— Маріє. — Лео йде за нами вниз, крок за кроком, тримаючи руки на видноті, порожні. І дивиться мені просто в очі. — Дивись на мене. Чуєш? Дивись на мене й не бійся. Я тебе знайду. Хоч би куди він тебе повіз. Я знайшов тебе одного разу — знайду і вдруге.

“Я знайду тебе”. Ті самі слова, які він беззвучно кинув мені крізь скло машини на пагорбі. Обіцянка, яку він уже виконав раз.

— Заткнися! — гарчить Джанні, задкуючи до бокового виходу, де в темряві двору чекає машина з відчиненими дверцятами, приготована саме на такий випадок. Бо цей звір, хоч і загнаний, усе одно передбачив собі шлях відступу. — Ще крок, братику, і я…

— Я нікуди не піду, — тихо каже Лео, зупиняючись. — Дивись. Я стою. Тільки не нашкодь їй.

Джанні заштовхує мене на заднє сидіння, не відводячи ствола від моєї голови, і сам плигає слідом, замикаючи двері. За кермом — його останній вцілілий чоловік, той, що кинув автомат і здався, а тепер, виявляється, чекав нагоди. Двигун реве.