46. Постріл

Час у такі секунди не просто зупиняється — він розтягується в якийсь нескінченний, густий кисіль, де кожен рух здається нереально повільним.

Я чітко бачила чорне, кругле око дула, спрямоване мені прямо між ребер. Бачила палець Джанні на спусковому гачку — білий, напружений до судом. Бачила його обличчя, спотворене вже не просто гнівом, а чимось остаточним, безумним: усвідомленням власного краху й жагучим прагненням знищити те, що зруйнувало його життя. Мене.

Я навіть не встигла зробити крок назад — мої ноги в важкій сукні ніби вросли в мармур.

Але хтось інший встиг. Одразу двоє людей зірвалися з місця в одну й ту саму секунду.

Зліва до мене кинувся Лео. Я побачила краєм ока, як він долає відстань між нами, долаючи біль чистою силою волі. Він закричав моє ім'я, і в цьому крику було стільки дикого, первісного жаху, скільки я не чула від нього за весь час нашого знайомства.

А справа, з того боку, де серед гостей весь цей час мовчки стояв мій батько, виринула інша постать.

Я навіть не одразу зрозуміла, хто це. Бачила лише, як якась масивна постать у темному пальті кидається напереріз траєкторії кулі, заступаючи мене своїм тілом. І лише коли чоловік опинився прямо переді мною, коли до мене долетів знайомий з дитинства запах сигар та дорогого тютюну, я з жахом усвідомила.

Це був мій батько.

Той самий чоловік, який двічі продав мене заради власних інтересів, який завжди сприймав мене як розрахункову одиницю і ще вчора казав, що вчинив би так само знову.

Він затулив мене собою.

Постріл оглушливо прогримів під високими склепіннями зали, відбившись від стін важким відлунням. Батько здригнувся всім тілом.

Я відчула цей удар фізично — як його важка постать прийняла в себе те свинцеве жало, що призначалося мені. На одну коротку секунду він застиг, міцно обнявши мене за плечі, притиснувши до себе так, як не притискав, здається, з мого глибокого дитинства. А потім його ноги підкосилися, і він почав повільно, важко осідати на підлогу. Я підхопила його, не даючи впасти, і ми разом повалилися на білий весільний килим.

А далі зала просто вибухнула пеклом.

Все, що збиралося тижнями під гнітом влади Джанні, зірвалося за одну секунду. Капо вихоплювали пістолети. Люди Софії відкрили вогонь по охороні Джанні. Почалася хаотична, кривава перестрілка. Переверталися важкі столи з напоями, трощився кришталь, гості в паніці кидалися вбік, кричали й падали на мармур. Весільна зала за секунду перетворилася на поле бою.

Але я майже не чула цього гуркоту.

Бо я сиділа на колінах і тримала на руках свого батька.

— Тату… — зашепотіла я, гарячково притискаючи долоні до темної, липкої плями, що швидко розросталася на його грудях. — Тату, ні… Навіщо? Навіщо ти це зробив?..

Він дивився на мене знизу вгору. І вперше за всі роки мого життя в його згасаючих очах не було ані краплі холодної арифметики чи вигоди. Там був лише мій батько — старий, втомлений чоловік, який дивився на свою єдину дитину.

— Порахував… — прохрипів він, і на його закривавлених губах з'явилася слабка, болісна усмішка. — Востаннє у житті… порахував. Одна донька… проти одного старого пацюка, який… уже й так все зіпсував. — Він важко закашлявся, і куточка його рота потекла цівка крові. — Цього разу… арифметика вийшла іншою, доню.

— Не смій! — закричала я, відчуваючи, як сльози засліплюють очі. — Не смій так говорити! Ти потрібен мені живим! Чуєш? Живим!

— Пробач… — тихо мовив він. Його слабка рука знайшла мою долоню й стиснула її. Це було справжнє, живе рукостискання, без жодних думок про угоди. — Пробач. За те, що зробив… За те, що не питав… За те, що навчив тебе рахувати цифри… замість того, щоб навчити… що тебе можна любити просто так. — Його погляд почав тьмяніти, але він з останніх сил утримував його на моєму обличчі. — Ти була права, Маріє… Тебе не можна пускати в розмін… Ніколи. Ти коштуєш більше… за всі статки цього світу.

— Тату…

Поруч гриміли постріли, десь зовсім близько Лео закривав нас собою, але для мене все це існувало ніби в іншому вимірі. Існувало лише обличчя батька, його згасаючий погляд і слова, які я мріяла почути все своє життя й почула лише тепер, коли зробити вже нічого було неможливо.

Він зробив ще один глибокий, важкий вдих. І затих.

Його рука в моїй долоні повільно ослабла й знесилено впала на килим.

Я не закричала, просто сиділа на закривавленому весільному килимі, у білосніжній сукні, просякнутій кров'ю, і тримала на руках чоловіка, який щойно спокутував всі свої гріхи одним останнім, найнелогічнішим і найправильнішим вчинком у своєму житті.

Постріли в залі почали поступово стихати. Бій закінчувався швидко — так завжди буває, коли одна зі сторін втрачає і ватажка, і будь-яку правду. Дим від пороху і пострілів повільно піднімався до кришталевих люстр.

І тоді крізь цей дим, крізь хаос перевернутих столів і понівечених квітів, я побачила непорушне тіло, що лежало біля самого вівтаря.

Воно лежало на спині у великій калюжі крові, що повільно розтікалася по білому мармуру.

З мого місця обличчя не було видно. І я, оніміла, з мертвим батьком на руках, замерла від жахливої думки: чиє це тіло?