21. Не пішак

Тієї ночі ніхто з нас так і не заснув.

Лео сидів за кухонним столом — там, де ще годину тому лежали мої нотатки, — і мовчки дивився перед собою. Я не чіпала його. Я знала, що таке втратити батька, навіть якщо той батько був для тебе швидше катом. Горе не питає, чи ти любив, воно просто приходить.

Але під ранок траур у його очах змінився чимось іншим. Трагічний вираз зник, поступаючись місцем знайомому холоду. Такому ж, з яким він прораховував виходи, дороги й пости з зброєю. Тільки цього разу масштаб був більшим.

— Похорон за три дні, — сказав він нарешті, ніби ми й не переривали розмови. — З'їдуться всі. Капо, старійшини, вся родина. Усі, хто має хоч якусь вагу. За поминальним столом вирішать, хто забере місце батька.

— Джанні, — мовила я.

— Джанні на це розраховує. — Лео підвівся й почав повільно ходити кімнатою. У кожному його русі знову проступала людина, яку все життя готували керувати. — Але він молодший.Його бояться, та не поважають. Багато хто зі старих пам'ятає, що спадкоємцем був я. Що це я тримав справи й знав людей. Якщо я з'явлюся там живим — половина столу замислиться.

— Тобто ти хочеш повернутися. — У мене всередині все холоне. — У саме серце клану, який щойно намагався тебе позбутись.

— Я хочу забрати те, що моє. — Він зупинився. — Вперше в мене є для цього привід і сили.

Він не договорював, але я й так усе зрозуміла. І від цієї думки мені стало гірко.

Я. Він говорить про мене. Я була не просто дівчиною, а тією, у чиїй голові зберігався доступ до всіх родинних грошей. Хто контролює мене — той контролює касу. А отже, і половину тих капо, чиї статки закопані в моїх цифрах. З цим реєстром я була не нареченою, а головним козирем.

І я побачила, як він на мене дивиться. Не з ніжністю. З розрахунком.

— Давай далі, — мовила я рівно, хоч усередині все стиснулося. — Кажи як є. З цими даними ти прийдеш на похорон не з порожніми руками. Ти покажеш старим, що тримаєш родинні гроші й зможеш захистити їхні статки. Так?

— Так, — тихо відповів він.

— І для цього тобі треба притягти туди мене. До них, до Джанні.

— Маріє…

— Ні. — Я підвелася. Голос прозвучав відсторонено й жорстко — тим самим тоном мого батька, який я так ненавиділа. — Дай я скажу те, що ти зараз крутиш у голові. Ти обіцяв казати правду в очі, і я зроблю те саме. Ти щойно подумав, що я — твій найкращий квиток на трон. Що якби ти привів мене й дав їм реєстр, ти б забрав усе за одну ніч. Правильно?

Він змовчав. І це мовчання було кращим за будь-яке “ні”.

— Правильно, — відповіла я сама собі. — Я не серджуся, Лео. Ти з цього світу. У вашому світі я — товар, хоч і дорогий. Я була б дурепою, якби думала, що чоловік, перед яким з'явилася така можливість, не захоче нею скористатися.

Я підійшла до нього впритул. В очах не лишилося й краплі вчорашньої м'якості.

— Тому слухай уважно. — Я дивилася йому просто в очі. — Учора ти віддав мені папір. Це був єдиний людський вчинок по відношенню до мене за довгий час. За це я тобі вірю. Але й ти мені повір. Якщо ти, Джанні чи будь-хто інший вирішить використати мене як розмінну монету… Якщо мене ще хоч раз спробують комусь передати як плату за владу — я заговорила. Я викладу на стіл все. Кожну цифру, кожен рахунок, усі прізвища — поліції, пресі, конкурентам, кому завгодно. Я пущу вашу родину під укіс разом із собою. Це не блеф. Мені втрачати нічого, і це робить мене небезпечнішою за вас усіх.

У кімнаті зависла тиша.

Лео довго дивився на мене. Я чекала чого завгодно — злості, холоду або що він згадає, у кого з нас зброя.

Але він раптом коротко посміхнувся. У цій посмішці не було ні загрози, ні образи.

— Знаєш, — тихо каже він, — мій батько тридцять років шукав людину, яка не злякається цих вовків. Так і не знайшов. — Він похитав головою. — А вона весь цей час їхала зі мною на пасажирському.

— Це не відповідь, — перебила я, не даючи йому перевести тему. — Ти відвезеш мене до Джанні чи ні? Пообіцяй.

Він зробив крок уперед і взяв моє обличчя в долоні.

— Обіцяю, — сказав він.