19. Кров не вода

Слова Софії всю дорогу не виходили в мене з голови. Я мовчу, дивлюся на сірий асфальт і дратуюся через те, як легко ці слова пустили коріння. Ще вчора я тисла йому руку й називала нас партнерами. А сьогодні одна фраза дивної жінки з обрізом — і я знову гарячково рахую, кому й наскільки можна довіряти.

Ми зупиняємося на ніч у порожньому дачному будиночку на околиці. Лео перевіряє замки, оглядає вікна, ставить чайник на стару газову плиту, від якої тхне іржею. Усе так спокійно й побутово, що від цієї удаваної нормальності мене починає крити.

— Скажи мені одну річ, — починаю я. — Чесно. Учора ти обіцяв не віддавати мене Джанні. А якби не напали? Якби все пішло за планом? Ти б привіз мене йому. Спокійно віддав би, отримав свою похвалу й поїхав далі?

Він ставить чашку на стіл. Дивиться на мене.

— Так, — каже. — Привіз би.

— І тебе б не зупинило, що він мене… знищить?

— Тоді я про це не думав.

— А тепер знаєш! Ти чув його сьогодні: “Мій товар”, “Не прив'язуйся”. Цей чоловік використовує нас обох, Лео! 

— Ти не розумієш, — каже він, і в його голосі вперше прорізається щось натягнуте, болісне.

— То поясни!

— Він мій брат! — це виривається в нього так різко, що я аж здригаюся. Вперше чую, як він підвищує голос. Він одразу зціплює зуби й бере себе в руки, але тріщина вже пішла. — Ти думаєш, це так просто? Я його на руках носив, коли він ще ходити не вмів. Батько цілодобово пропадав, матері не стало рано. Були тільки ми. Я вчив його зав'язувати шнурки. Я закривав його від батькового ременя. Я віддав йому місце спадкоємця, бо розумів: інакше батько зламає нас обох. — Він відвертається до темного вікна. — Ти хочеш, щоб я ось так просто повірив, що хлопчисько, якого я виростив, найняв кілерів мені в потилицю? Розумом я це бачу. Але щоб прийняти — треба спочатку видерти з себе двадцять років життя.

Я замовкаю.

Ось він, справжній Лео. Не холодний виконавець і не бойовий механізм. 

І в цю мить увесь мій страх, посіяний Софією, здається безглуздям. Жінка з обрізом — це просто загроза. А чоловік, який захищає брата, бо колись учив його зав'язувати шнурки, — це відкрита рана.

— Пробач, — кажу вже тихіше. — Я не хотіла… Просто злякалася. Мені сьогодні сказали, що ти все одно мене здаси. Що я для тебе — просто робота, яка пішла не за планом. І я дурна, що повірила.

Він повертається й довго дивиться на мене.

— Софія завжди каже те, що думає. Це в ній і плюс, і мінус. — Він робить крок до мене. — Але цього разу вона помиляється. Я тобі вже казав, Маріє. За все життя мені ставили умови двічі. І тільки твої я збираюся виконати. Навіть якщо доведеться виривати з себе ці роки по шматочку.

Він стоїть надто близько. Повітря між нами знову стає важким і гарячим. Я вже знаю це відчуття й знаю, чим воно закінчиться, якщо не відступити.

— Мені треба вмитися, — бурчу й швидко йду в сусідню кімнату.

І тільки там згадую. Папери.

Останні дві ночі, поки він спав, я робила те, що мусила. Витягала з пам'яті реєстр — по шматку, по рядку — і записувала на листку з меню кафетерію, який, як і ручку, знайшла в одній з машин, яку ми змінили. Не все підряд, а лише коди, ініціали, суми та зв'язки між рахунками, які розуміла тільки я. Я намагалася відстежити, звідки пішли гроші за наше усунення. Мені треба було викласти це на папір, бо тримати в голові таку сітку схематозів довго неможливо.

Цей аркуш лишилися на столі…

Коли я повертаюся, Лео стоїть над ним.

Він мовчки дивиться на списаний моїм дрібним почерком аркуш. На колонки цифр і розкреслені схеми двох злочинних кланів, викладені на кухонному столі рукою дев'ятнадцятирічної дівчини.

А потім підводить на мене очі. І в них немає ні роздратування, ні теплоти.

Тільки повне, очманіле усвідомлення.

— Господи, — тихо вимовляє він. — Я думав, що розумію, що в тебе в голові. Я нічого не розумів. — Він знову опускає погляд на стіл. — Маріє… Та ти цими паперами можеш пустити під укіс не одну родину. Ти можеш спалити пів країни.